Батько: «Та коли ж ти вже вріжеш дуба. Набрид вже зі своїми нападами! »
Антону було п’ять, а мені десять років. Але не дивлячись на це ми були друзями. Він дуже тямущий, розумний, вихований і добрий. Мені з ним було цікавіше проводити час, ніж зі своїми ровесниками, які тільки і хизуються один перед одним.
Він жив у звичайній родині, завжди веселий, доглянутий хлопчина. Його мама і тато часто грали з нами на вулиці в різні ігри, було дуже цікаво. Мені подобалося приходити до нього в гості, мама його дуже смачно пекла, а тато розповідав дуже смішні історії.
Але одного разу все змінилося … Його мама потрапила в аварію і її не стало, а тато не зумівши впоратися з горем почав дуже сильно пити. За прогули його звільнили з заводу, на якому він працював разом з моїм батьком.
Антошка став пропускати школу, на вулицю зовсім не виходив. Я багато разів приходив до нього, стукав у двері, але мені ніхто не відкривав. А тут я зустрів його тата біля магазину, запитав про нього, а він ледве ледве промимрив, що Антошка захворів і йому на вулицю не можна.
Ми жили в різних під’їздах, але між нашими дитячими кімнатами була одна стіна. Я чув плач Антошки, спочатку думав що він так сильно хворіє і від цього плаче. Але якось почув, що його тато на нього підняв руку і заступитися за нього було нікому … Я розповів батькам, вони сходили до них, але його тато сказав, що Антошка поїхав в село до бабусі. А те, що я щось чув, це звуки з телевізора.
Минуло більше року … Я дуже переживав за Антошку, чому мовчки поїхав, нічого не сказав і навіть звісточки жодної не надішле. Але вірно чекав. А той день коли я його знову побачив ніколи не забуду
Я сидів біля під’їзду, вирізав з гілки рогатку. Поруч сиділи бабусі і щось дуже емоційно обговорювали. Я зрозумів, що це вони говорять про Антошку і його тата. Одна з них чула плач в квартирі, як ніби там когось б’ють …
Я кинув рогатку і побіг в сусідній під’їзд. Підійшов до квартири Антошки, притулився вухом до дверей і став слухати … Я не знаю скільки часу я так простояв. Спочатку була тиша, а потім став доноситися плач … плач Антошки … І відразу почулися тверді кроки його тата, який був дуже п’яний і не задоволений його плачем:
– Так коли ж ти вже вріжеш дуба? Набрид вже зі своїми нападами!
У мене так закалатало серце, що готове було вистрибнути з грудей. Сльози набігли на очі від образи … образи за друга … Я побіг додому, розповів все батькові, а він викликав поліцію і швидку допомогу.
Я увійшов в квартиру і не міг повірити своїм очам. На брудній підлозі в кутку кімнати була ціла купа пляшок, в іншому кутку величезна купа брудної невипраної білизни, на ній спав тато Антошки в сильному сп’янінні. А увійшовши в кімнату Антошки, я побачив свого друга … У мене покотилися сльози … Зовсім худенький з немитою шевелюрою на голові і на тілі не було живого місця … Він лежав і мовчав, відгукнувся лише на слова «Хочеш їсти …» Він різко піднявся з широко розкритими очима і крикнув «Так …»
Хтось із сусідів приніс йому тарілку борщу і шматок хліба … Він вихопив і почав голодно їсти і озиратися як ніби хтось забере. Дивлячись на нього я не впізнавав свого Антошку … свого друга … він був чужим …
Мені страшно було уявити собі, що пережив Антошка за цей рік. Цілий рік мук і побиття. Від моральних і фізичних травм його тіло зовсім не слухалося … і почалися напади епілепсії. Було страшно … дуже страшно на це дивитися … Біль в грудях ріс з кожною хвилиною, важко було дихати і сльози було вже не зупинити … Я підбіг до нього … міцно притиснув до себе … і без зупинки повторював:
– Не бійся! Я тебе більше ніколи не залишу і в образу нікому не дам!
Він притиснувся до мене дуже сильно … і боявся відпустити, а з очей у нього полилися сльози …
Лікарі почали збирати Антошку в лікарню, а я тримаючи його за руку сказав, що поїду з ним, одного його я нікуди не відпущу! І мені дозволили …
Два тижні я лежав у лікарні зі своїм другом, ні на хвилину не відходив від нього. А на виписку приїхали мої батьки з найщасливішою новиною … Батька Антошки заарештували і позбавили батьківства, а мої батьки оформили над ним опіку … Тепер Антошка не просто мій друг … він мій брат!
Антошка видужав і пішов в школу як всі нормальні діти. Про те що сталося ми ніколи не згадуємо. А я дякую Богові, що повернув мені Антошку...
