Чи винні діти щось батькам?
Чому часто батьки чекають від дітей повернення якогось боргу?
Чи винні діти щось своїм батькам?
І якщо так, то що? Скільки і яким чином потрібно віддавати?
А якщо ні, то що робити? Ігнорувати ці прохання?
Хочеться сказати в першу чергу про те, як нам самим такими не стати (адже батьків і їх позицію вже не зміниш, та й нема чого). Давайте спробуємо в цьому розібратися.
Чому ж так відбувається, чому батьки чекають від дітей повернення якогось боргу? На підставі чого? Чому стільки переживань через це у батьків і почуття провини у дітей? Де закралася помилка і несправедливість? Хто і кому винен? І чи винен?
Коли хтось комусь щось винен, це означає, що в стосунках порушений баланс. Тобто тільки один з них щось давав, і тільки один щось брав.
Згодом накопичився борг, і у першої людини всередині є відчуття, що його обдурили і використали – все забрали і нічого не віддали. Я не буду розглядати ситуацію, коли перший віддавав другого багато років безкорисливо. У цьому світі безкорисливості практично не буває. Навіть у відносинах батьків і дітей.
Батьки в своїй турботі про дітей тримають в розумі як мінімум склянку води, яку дитина все-таки повинна принести. Чекають і турботи в немочі, і фінансової допомоги, і що їх будуть продовжувати слухатися, і що діти будуть жити так, як хочуть батьки, і приводів для гордості і хвастощів, і уваги. І багато чого чекають. Навіть якщо явно про це не говорять. Але на підставі чого?
Батьки дійсно дуже багато вкладають в дітей – час, нерви, гроші, здоров’я, сили. Протягом довгих років. Їм часто доводиться відсунути свої бажання на другий план – заради дитини. Робити те, що не хочеться – знову ж заради нього. Від чогось відмовлятися, чимось жертвувати – як мінімум своїм власним сном протягом декількох років. Хто сказав, що бути батьками легко і просто?
Ось проходять роки, і раптом – чи не водночас – дитина чує прозорі натяки або прямі вказівки, що саме і як він повинен батькам. Але наскільки це правомірно і обгрунтовано? Чи справді вона щось винна? І звідки це відчуття несправедливості береться?
Батьки переживають, тому що їх батьківство здалося їм самим величезної безмовної жертвою. Одностороннім процесом, що не дає ніяких бонусів і радощів. Двадцять років мучилися і тепер чекають, що має якось винагородити це все неподобство. Вони дуже багато віддавали і нічого не отримували. Зовсім нічого.
Повинна ж бути справедливість! Але чи так це?
Ні. Цей світ завжди і у всьому справедливий. Діти насправді дуже багато для батьків дають. Точніше навіть, Бог дає нам через дітей стільки всього! Навіть не описати словами. Їх обійми, зізнання в любові, смішні слова, перші кроки, танці і пісні … Навіть просто вид маленького сплячого ангела – настільки милими Господь їх створив! Перші п’ять років життя з дитини виходить стільки щастя, що воно притягує дорослих як магніт. Далі теж багато різних бонусів, хоч і в дещо меншому концентрації. Тобто через дітей Богом батькам дається так само дуже багато, причому такого, що за гроші не купиш і на дорозі не знайдеш. І все чесно, все компенсується – батьки працюють, Господь їх винагороджує. Відразу ж, в цій же точці. Ти ніч не спав – а тобі вранці посмішку, гуління і нові навички.
Але для того, щоб отримувати всі ці бонуси – треба бути з дітьми поруч. І мати сили і бажання цим насолоджуватися – що теж важливо. Бачити всі ці дари, бути вдячними за них.
Саме в їх дитячі роки, поки вони маленькі, і з них все це щастя випромінюється просто так, кожну хвилину. Те, як вони пахнуть, сміються, лаються, ображаються, люблять, дружать, пізнають світ – все це не може не радувати любляче серце батьків. Щастя в нашому серці – це і є нагорода за труди.
Тоді чому батьки відчувають, що їм хтось щось винен? Тому що їх не було поруч з дітьми, і всі ці бонуси і радості отримав хтось інший – бабуся, няня чи вихователька в дитячому садку (хоча остання напевно теж цим не користувалася). Батькам було ніколи обіймати їх посеред ночі. Потрібно ж працювати, реалізовуватися. Потрібно кудись бігти, діти не втечуть, подумаєш малюк! З ним не поговориш, не обговориш день, він начебто нічого не розуміє, йому все одно, хто його хитає і годує. Відносини з немовлятами часто не вписуються в наше розуміння відносин – яке там, так тільки помити-погодувати-укласти. Коли нам милуватися сплячими дітьми, втома така сильна, що можна тільки впасти десь в іншій кімнаті. Немає часу вивчати з ним коників і квіточки. Немає сил на те, щоб разом малювати, ліпити, співати. Всі сили залишаються в офісі.
Але навіть якщо мама не працює, швидше за все, їй теж не до цих дивних «бонусів» і дрібниць. Це ж якась дурниця, марна трата дорогоцінного часу (як і на саму себе), а їй треба будинок прибрати, їжу приготувати, в гурток дитини відвезти, в магазин сходити. Вона ж не може лежати з ним поруч і базікати на його незрозумілій мові, це ж нерозумно. Немає ніяких сил і зовсім немає часу на те, щоб просто заглянути йому в очі і видихнути всю напругу. І якщо ми йдемо у справах, то йти треба швидко, а не зупинятися біля кожного камінчика. Хоча фізично мама поруч, всі ці бонуси стрімко пролітають повз неї. І часто у непрацюючої мами до дітей претензій ще більше – вона ж пожертвувала заради них навіть своєї самореалізацією, не працюючи, так що потенційний рахунок буде ще вище.
Так хочеться іноді зупинити якусь біжить кудись маму з кам’яним обличчям! Зупинись, мама, найбільше диво поруч! І воно не може чекати!
Воно росте щохвилини і дарує тобі стільки чудес і щастя, а ти пропускаєш все це повз, не звертаючи уваги! Немов виліплює дуже важливий пісочний замок, ти не помічаєш в піску крупинок золота.
Так само часто зупиняю саму себе, коли у мене раптом знаходяться більш важливі справи, ніж почитати книгу, пограти з ними в Лего або просто полежати поруч зі сплячим дивом. А куди це я зібралася? І навіщо? Може бути, краще дозволити щастя проникнути в моє серце прямо зараз і розтопити його?
За підсумком ж цього всього ми отримуємо таку ситуацію, що люди працювали багато років, працювали і досить важко (хіба це може бути просто?), А їх чесно зароблену зарплату видавали в іншому місці, якимось іншим людям. Тому що саме вони були там, де потрібно. Наприклад, поки мама і тато щосили трудяться, щоб виплатити кредит за свій величезний будинок і заплатити за послуги няні, ця няня відчуває щастя, вона насолоджується життям у цьому будинку з цими дітьми. А може бути й таке, що всі ці радості не отримував ніхто – нікому вони були не потрібні, і через багато років і сам дитина вже повірив, що нічого цікавого і гарного в ньому немає.
Але чия проблема, якщо ми самі не приходимо за своєю «зарплатою» батьків кожен божий день? Хто винен, що ми забуваємо про те, що в світі все пройде, а діти будуть маленькими всього один раз? Хто несе відповідальність за те, що кар’єра і звершення для нас важливіше дитячих розмов? Хто платить за наше рішення, коли ми готові віддати своїх дітей до садочків, няням, бабусям заради якихось досягнень, втрачаючи з ними зв’язок і втрачаючи все те, що так щедро дає нам через малюків, Господь?
Марно чекати повернення боргу від дорослих дітей. Вони не зможуть дати того, що ви хочете, тому що вони вже дуже багато дали вам, хоч ви і не взяли все це.
Діти повертають борг не батькам, вони віддають те ж саме своїм дітям, і в цьому мудрість життя. І пити з дорослих дітей соки – значить тим самим обділяти власних онуків, як це не сумно.
«Вибач, мама, я нічим не можу тобі зараз допомогти. Те, що я повинна тобі, я віддам своїм дітям. Тобі я готова дати вдячність, повагу, необхідну турботу в разі, якщо це потрібно. І все. Більше нічим не можу допомогти. Навіть якщо дуже захочу. »
Це єдине, що може доросла дитина відповісти своїм батькам, які вимагають повернення боргу. Звичайно, він може спробувати, кинути на це всі сили, все життя, відмовляючись від свого майбутнього, вкладаючи не в своїх дітей, а в батьків. Тільки задоволення ні в однієї зі сторін від цього не буде.
Ми не повинні нічого своїм батькам безпосередньо. Ми повинні все це своїм дітям. Ось він – наш борг. Стати батьками і передати все це далі. Віддати всю силу роду вперед, нічого не залишаючи позаду. Точно так само і наші діти нічого не винні нам. Вони навіть не повинні жити так, як ми хочемо, і бути щасливими так, як ми це бачимо.
Наша єдина плата за все – повага і подяка. За все, що для нас було зроблено, як це було зроблено, в якому обсязі. Повага, як би батьки себе не вели, які почуття б не викликали в нас. Повага до тих, через кого наші душі прийшли в цей світ, хто дбав про нас в дні найбільшої безпорадності і уразливості, хто любив нас як умів і як міг – з усіх своїх душевних сил (просто сил не у всіх багато).
Звичайно, на нас лежить відповідальність за останні роки життя наших батьків, коли вони самі про себе подбати вже не можуть. Це навіть не борг, це просто по-людськи. Зробити все, що можливо, щоб допомогти батькам одужати, полегшити їм побут і дні немочі. Якщо ми не можемо сидіти з хворим батьком поруч, найняти йому хорошу доглядальницю, знайти хорошу лікарню, де буде здійснюватися належний догляд, у міру можливості – провідувати, приділяти увагу. А ще добре б допомогти їм «правильно залишити це тіло». Тобто допомогти їм підготуватися до цього переходу, читаючи книги. Спілкуючись про це з духовними людьми. Але це не борг. Це само собою зрозуміло, якщо ми зберегли в собі щось людське.
Більше нічого діти нам не винні. І ми не винні своїм батькам. Тільки повага і вдячність – безпосередньо. І передача найціннішого далі. Дати своїм дітям не менше, ніж ми самі отримали. А краще – дати навіть більше, особливо любові, прийняття і ніжності.
Тому щоб в старості не стояти з простягнутою рукою біля їхнього будинку, вимагаючи виплат, вчіться насолоджуватися вже сьогодні тим, що вам так щедро дається згори.
Обіймайте їх, балуйтесь з ними, смійтеся разом, базікайте ні про що, нікуди не поспішаючи, валятися в ліжку, співайте, танцюйте, разом відкривайте цей світ – хіба мало різних можливостей для того, щоб разом з дітьми відчувати щастя!
І тоді труднощі не здаються такими важкими. І робота мами – такою невдячною і обтяжуючою. Подумаєш безсонна ніч, притискаєш до себе маленьке тіло янголятка, він складе на тебе свою пухку ручку – і жити відразу простіше. Хоч трішки. Або навіть не трішки
Автор – Ольга Валяєва
