Чому у прекрасних батьків ДІТИ виростають невдахами
Мені здається, деякі дорослі мріють не про дітей, а про дітей, що відповідають певній специфікації, і до своїх дітей вони такі ж суворі, скільки поблажливі до себе.
Мене обурює, коли батьки зневажливо відгукуються про своїх дітей, прямо-таки виводить з себе. Я визнаю, що батьки живі люди, які не зобов’язані все життя бігати в касці і розчулюватися, що цілком природно образитися або розсердитися, коли дитина зробила явну дурість або негарно вчинила, тому що і діти живі люди і не зобов’язані нас цілодобово радувати.
Хронічне невдоволення дітьми
Я маю на увазі стан хронічного невдоволення дітьми, коли батькам здається, що їхні діти все роблять «не так», тобто не так, як гадалося. Прямо-таки не діти, а ті бджоли, які роблять неправильний мед. Мене особливо дивує, коли подібне невдоволення відчувають батьки маленьких дітей, які нічого, крім рідної домівки, по суті, не бачили.
Дашу з балетної студії відрахували як безперспективну. В художню студію вона ходить із задоволенням, але здібностей особливих немає. Це мама так вважає. Сама вона, зроду, не малювала і не танцювала, прости господи, а Дашу всюди записала, і ось так всі сили витрачаєш на дітей, а віддачі ніякої. Даша не граціозна, сидить з кривою спиною, втупившись у читалку – одне засмучення. А інші дівчата- дивитися приємно.
Зате мама Микити заздрить мамі Даши, тому що Даша відмінниця, а Микита навчається з-під палки. Микита застряг в дитинстві – грає з іграшками, дивиться мультфільми. Книжки читає для розваги, а не ті, що за програмою, і книжковий щоденник вести лінується. Зауважимо, що Микити мама читає тільки фейсбук, і пише туди ж, скарги на Микиту. Подруги співчувають.
Так і будуть Даша і Микита рости під вантажем батьківських претензій, який до моменту закінчення школи розчавить їх остаточно.
Що тільки батьки для Джесіки не робили – і школу обрали «найкращу, де одні тільки білі канадці» (вони впевнені були, що найкращі школи саме такі), і репетиторів наймали (школа була найкраща, але репетитори чомусь знадобилися по усім предметам), – а невдячна дочка в університет йти відмовляється, каже, що заробить на життя працюючи офіціанткою.
І ця абсолютна відсутність зворотного зв’язку приголомшує. Адже з подруг Джесіки в університет майже ніхто не пішов, і таке середовище батьки фактично створили для неї своїми руками, причому штучно, але тепер вважають, що в усьому винна дочка.
Звичайно, Джессіка могла б озирнутися на всі боки, знайти інших подруг, поцікавитися, що відбувається в світі, але вона завжди була скромною слухняною дівчинкою: посадили на гойдалку – там і сидить, не крутиться. А маленька Даша і зовсім нічого крім будинку, школи та художньої студії не бачить – їй навіть телевізор дивитися не дозволяють. Вона повністю залежить від батьків, яким не подобається все, що вона робить, тому що вони це уявляли інакше.
Одна моя знайома постійно порівнювала своїх дітей з моїми. У той рік, коли наші старші діти вступали, це досягло апогею. «У тебе нормальна дитина з високим середнім балом, – нарікала вона, – а нашому ледареві і двієчнику доведеться в ПТУ йти».
А хлопчик її не ледар, ні двієчник: він хотів вчитися на оператора. Мама вважала, що він залишиться безробітним. Сама вона після інституту не працювала жодного дня.
І ось вона в черговий раз повторила цю фразу про середній бал, при всіх своїх гостях, при своєму хлопчикові. А я раптом не витримала і запитала: «А у тебе був високий середній бал?» І більше нас в цей будинок ніколи не звали, але якщо хтось ще почне при мені принижувати своїх дітей, я у нього теж щось запитаю.
