«На що ти розраховуєш, те і знайдеш» ©

ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Авторизація

Авторизуйтеся

Діти, які нічого не хочуть…

Останнім часом в моїй практиці стали траплятися випадки, коли запит для сімейної консультації звучить приблизно так: «Що нам робити, щоб змусити його добре вчитися?», «Він нічого не хоче! Як це виправити?» Або так: «Як ми можемо допомогти дитині перестати лінуватися?» Батьки засмучені, стурбовані, вони не розуміють, що робити з підлітком, який нічого хоче. Вони перераховують свої заслуги перед дитиною: і це зробили, і те купили, і туди відвезли… А їм все одно … аби модний гаджет не відібрали і в спокої залишили. Що ж відбувається зараз з сучасними дітьми? Чому вони такі? Ще одне запитання, яке мучить більшість батьків – «що ми зробили не так, де помилилися?»

Спробуємо з`ясувати, що відбувається. Чи винні в цьому батьки і чи могли вони вчинити по-іншому…

Людмила Петрановська в статті «Травми поколінь» пише про те, як змінюються життєві установки кожного наступного покоління в результаті подій, що відбувалися в житті попереднього. Війна, голод і репресії, що трапилися в середині ХХ століття, залишили свій травматичний слід у кожній родині нашої країни. Кожна сім’я втратила хоча б одного чоловіка, багато дітей росли без своїх батьків або їх не можна було згадувати, як ворогів народу.

Матері воєнного та повоєнного часу повинні були вижити за будь-яку ціну: вони працювали з ранку до ночі, душили в собі біль і жаль, вчилися бути стійкими і непохитними. І навчилися! Їх діти практично не бачили материнської турботи, вони відвідували дитячий садок п’ять днів на тиждень, намагалися у всьому допомагати, бути старанними і слухняними. З самого дитинства малі знали, що потрібно працювати, знали ціну шматка хліба, але при цьому мали туманне уявлення про безумовну батьківську любов. Власний досвід підказував їм, що любов потрібно заслужити і любити можна в тому випадку, якщо дитина добре вчиться, займається спортом, допомагає старшим, піклується про молодших братів і сестер і т.д.

Впізнаєте? Під цей опис підходить більшість бабусь і дідусів покоління 2000-х років. Вони досі не можуть сидіти, склавши руки, готові піклуватися і про дітей, і про онуків, допомагати їм і морально, і матеріально. І для них надалі головне, щоб діти були нагодовані.

Тепер поговоримо про батьків сучасних підлітків. Які життєві установки керують ними? Вони – діти дітей війни. І вони теж з раннього дитинства знали, що потрібно багато працювати. Ставши дорослими в епоху тотального дефіциту, вони прагнуть того, щоб їхні діти мали все. Пригадуючи про те, як було болісно і прикро, коли хотілося мати велосипед, але не було грошей (або велосипедів), вчорашні діти намагаються дати дітям сьогоднішнім все, що потребували колись самі. Мама все дитинство мріяла бути балериною – і ось дівчинку водять на танці, не замислюючись, наскільки їй це подобається і чи хоче вона танцювати. Тато хотів стати чемпіоном, тому син обов’язково повинен займатися спортом. І зовсім неважливо при цьому, що син хотів би грати на скрипці або конструювати роботів. У більшості батьків тепер є вища освіта, а у деяких і не одна. Їм практично неможливо уявити, як це їхній син або дочка не вступить до ВНЗ. І ось ціла армія репетиторів навчає хлопчика або дівчинку математики, англійської або фізики, не звертаючи ніякої уваги на те, до чого лежить душа у дитини. Сучасні діти звикли до того, що за них все буде вирішено: і ким бути, і де жити, і якою машиною в майбутньому керувати. Вони не знають, чого хочуть насправді, тому що за них завжди хотіли батьки. Потреби батьків і дітей перестали відрізнятися. І коли я запитую дитину, чого б вона хотіла досягти в житті, то чую у відповідь слухняний переказ картинки, яку придумали для неї батьки. Правда, іноді підлітки і молодь починають чинити опір нав’язаній їм картині світу і тоді батьки ведуть їх до психологів і просять «полагодити зламану іграшку».

Одного разу до мене прийшла мама з дочкою. Записуючись по телефону на прийом, вона сказала, що її дуже турбує, що дитина не знає чого хоче. Розповідаючи про дочку, вона весь час вживала словосполучення «ми»: «ми вчилися, ми відвідали лікаря, ми ходили на консультацію» і т.д. Коли вони прийшли в кабінет, з’ясувалося, що «дитині» 20 років. Про батька дівчинки мати нічого не сказала, тільки те, що розлучилися вони більше 15 років тому. До недавнього часу дівчинка була слухняною, робила те, чого хотіла мама, старанно вчилася, в клуби не ходила, ночувала вдома. А потім стала «бунтувати» і почала відстоювати своє право на особисту територію (закривати двері до своєї кімнати), на особисте проведення часу (проводити вихідні без мами), на власні почуття (зустрічатися з рідним батьком, незважаючи на протести мами). І мама стривожлась! Як таке можливо? Дочка більше не любить маму, не слухається, не поважає, робить все на зло і т.д. Стала відвідувати фахівців, клініки і врешті-решт привела до мене.

Я запропонувала їм побудувати картину своїх стосунків за допомогою кінетичного піску і колекції маленьких фігурок. Вони підійшли до пісочниці з протилежних боків. Спочатку сиділи мовчки, не знаючи з чого розпочати, дівчина за звичкою чекала вказівок від матері. Потім нерішуче підійшла до шафки з фігурками. Перше, що вона взяла, був паркан, яким вона позначила кордон в піску між собою і матір’ю. Потім ще один, далі два живоплоти і кілька ялинок. Мамі стало не по собі. Вона теж пішла до фігурок, взяла кілька диких звірів, поставила їх серед ялинок, пояснивши, що дикі звірі живуть в лісі. Далі, щоб не програти перед дочкою, мати знаходила спосіб доповнити, поліпшити або змінити ситуацію. В результаті через годину кожна фігурка, поставлена ​​дочкою, була оточена тими, які поставила мати. Коли вони закінчили, я запропонувала їм помінятися місцями і поглянути на отриману картину з іншої точки зору. І тільки в цей момент мати побачила, наскільки тісно її дочці, наскільки мало у неї вільного простору і наскільки сильно душить вона її своєю турботою. Вона вперше зрозуміла, що насправді для неї нестерпна думка, що дочка піде від неї і вона знову залишиться самотньою і ніхто більше не буде її любити так, як раніше. Вона почала розповідати про те, що її не любили батьки і коли у неї народилася дочка, вона вирішила, що нарешті у неї з’явився своє джерело любові, яке вона сховає від усіх, буде берегти і піклуватися про нього. Вона завжди знала, як буде краще для дочки, вона вибрала їй найкращий дитячий садочок, найкращу школу, віддала її на різні гуртки – «життям для неї пожертвувала», а в результаті сталося так, що у дочки немає власного життя, власних бажань, є тільки мама та її надії. І як хотіти чогось самій, вона не знає.

Я почала працювати з дочкою, а мамі порекомендувала іншого фахівця. Через кілька тижнів дівчина змогла промовити вголос слова «я хочу піти на весілля до тата», «я хочу перевестися до іншого ВУЗу, тому що я хочу бути дизайнером, а не менеджером з продажу».

Ця історія зі щасливим фіналом. А скільки батьків поки не готові усвідомити, як вони самі позбавляють своїх дітей бажань, прагнень і сподівань. Багато людей не готові визнати, що їхні діти зможуть впоратися самі, зможуть визначитися з вибором професії. І щоразу, позбавляючи дитину права на власну думку, особисту територію, вони тим самим перетворюють її на людину, яка «нічого не хоче». Але ж хотіли зробити як краще…

Джерело

ВСЕ БУДЕ ЛЮКС
Коментарі (0)
Авторизація
Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі