Діти приходять до батьків. Не навпаки
Діти допомагають нашому зціленню, вони наче провідники у світ чистого серця для своїх батьків. Але зцілення завжди болісне. Скільки потрібно навчитися і скільки бруду дістати зі свого серця! Тому з народженням дитини до нас приходить і криза. Криза нового проживання дитячих травм.
Діти активізують наші хворі місця
Ми живемо з серцем, перемотаним лейкопластиром. Замість того, щоб лікувати рани, ми заклеюємо їх і робимо вигляд, що все нормально. Але звичайно ж, нічого доброго не відбувається. Під бинтом починається запалення і ми стаємо ще більш душевно хворими. Якщо нас колись хтось зрадив, то замість того, щоб вчитися пробачати, ми намагаємося забути. І скрізь бачимо обман і зраду.
Пам’ятаючи всі образи, завдані нам батьками, ми їх дбайливо зберігаємо, дістаємо і хвалимося одне перед одним. А можна було б пробачити і йти далі, жити зовсім інакше. Але це не цікаво та й набагато важче!
Коли народжується дитина, у нас все менше сил для того, щоб прикидатися, не виходить вже терпіти постійний біль в душі. До того ж малюк весь час норовить доторкнутися саме до цього місця, наступити на наш улюблений мозоль. Коли він входить у найскладніший для нас вік, це означає, що це саме той вік, коли в нашому дитинстві було непросто.
Комусь дуже важко з грудними дітьми. Швидше за все, саме в цей період для вас сталося щось важке. Можливо, вас по Споку укладали спати одного в кімнаті? Чи годували раз в три години? Або мама вже тоді вийшла на роботу?
Комусь складно з однорічними. Наприклад, десь з року до двох особисто для мене дуже складний вік дітей – вони мені дуже важко даються. Тому що я в цей час пішла в ясла і для мене дуже багато що змінилося.
Комусь дуже складно з трьохрічними, які так запекло відстоюють свої права. Можливо, у вас якраз таких прав не було? Комусь важко пережити період нарцисизму дитини, коли їй потрібно стільки уваги і захоплення. Комусь складно відповідати на мільярди питань, можливо, тому що їм в цьому віці просто затикали рота. І так далі.
Дитина – це чудовий індикатор нашого психічного здоров’я і нашої зрілості. Ви можете відстежити і те, в якому віці ви застрягли. Коли вам раптом починає здаватися, що більше нічого ви дитині дати не можете і що робити з ним – не розумієте. Таке може статися раптом в сім, десять, п’ятнадцять років. Це просто дзвіночок зверху – зверни увагу на свої заклеєні лейкопластиром рани! Їх час лікувати! Пора зривати бинти, дивитися правді в очі й лікувати. Дезінфікувати, чистити, іноді, навіть зашивати у фахівця. А ще – дати тому час зажити.
Якби не діти, ми ще довго могли б купатися в ілюзії, що абсолютно здорові, що у нас все чудово, що ми вже добрі й просвітлені. А ці маленькі чоловічки беруть на себе непросту задачу, відкриваючи нам очі на істину.
Діти приходять до батьків. Не навпаки.
Коли ми усвідомлюємо, що у нас є проблеми у стосунках з нашими батьками, нам дуже складно щось з цим зробити. Тому що ми чекаємо, що батьки зміняться. Що вони зроблять нам крок назустріч. Що ми їм розкажемо, як жорстоко вони з нами вчинили і вони нам це компенсують. Та цього не відбувається.
Багато дівчат плачуть і кажуть, що пробачають свою маму, пробачають, а потім заходять до неї в хату, а вона – за старе. І як з цим далі жити? Багато ж дівчат говорять і про те, що мама зробила мені так боляче і тому повинна зробити перший крок.
Але є якийсь закон, який працює в цьому світі бездоганно. Діти завжди приходять до батьків, а не навпаки. Якщо ви хочете зцілення у стосунках з ними, це ви повинні прийти до них. Прибрати свою пиху і гординю, свою несправжню дорослість, зайняти позицію маленької дитини по відношенню до них. Поруч з ними ви завжди будете молодшими. Завжди будете для них маленькими. І якщо ви хочете гармонії, то займіть своє місце й перестаньте з ними боротися.
Так, вони недосконалі, їх ідеали розділяти вам теж необов’язково, слухатися у всьому теж. Але поважати варто навчитися. Бути маленьким поруч з ними – це значить приймати їх турботу в тому вигляді, в якому вони вам її дають. Перетворювати всередині себе їх «одягни шапку» і «з’їж ще шматочок» — в «я тебе люблю». Тому що саме такий сенс і вкладається. У них немає мети довести вам, що ви ніхто, що ви ще дуже малі. Вони хочуть виразити свою любов, як вміють.
Їм і так непросто. Адже вони бачать свої помилки, навіть, якщо не визнають їх. І люблять вас, як вміють. І вони не можуть зробити до вас перший крок, тому що в цьому випадку вони впруться в стінку. Поки ви самі не відкриєтеся їм назустріч і не прийдете до них, їм залишається тільки чекати. І вони чекають багато років.
Що їм ще лишається! Так, вони не вміють любити так, як хотілося б вам. Так, вони не ідеальні батьки і зробили для вас далеко не все, що могли би (як вам здається). Так, вони могли б щось зробити з собою і почати вести себе так, як ви хочете. Тільки все це віддаляє вас одне від одного.
Одного разу нам нікуди буде прийти зі своїми проблемами і смутком. Не залишиться в світі тих людей, які люблять нас усе наше життя і бажають нам добра. Які як би те не було, але завжди були поруч з нами. Варто втрачати час даремно?
Коли наші діти виростуть, ми теж опинимося на цьому місці. Місці тих, хто може тільки чекати, коли дитя прийде до нього знову. Якщо захоче прийти. Якщо прийде.
Ми вчимо дітей своїм прикладом у всьому. І поважати старших вони вчаться, дивлячись на нас. На те, як ми спілкуємося зі своїми батьками. Наскільки ми самі поважаємо їх. Так само вони стануть ставитися і до нас. Жодного сценарію, просто навчання через образи.
Помилки і кризи неминучі
Подивіться на свою дитину. Хіба ви хочете для неї мук і травм? Чи ви хочете заподіяти їй біль і незручності? Хочете зіпсувати все її життя? Ніхто з батьків не хоче цього.
Ніхто не вчив бути батьками. І наших батьків теж ніхто цього не вчив. Тому ми ростимо дітей як вміємо, наскільки вистачає наших внутрішніх ресурсів і сил. Наскільки дозволяє наше серце прямо зараз.
І в будь-якому випадку ми помилимося, спіткнемося, впадемо. У будь-якому випадку будуть ситуації, які скривдять наших дітей. Ми ніяк не зможемо цього уникнути. Як не змогли і наші батьки, які точно так само хотіли для нас всього найкращого. І можливо, використовували не ті методи і не ті слова для цього. У будь-якому випадку ми щось зробимо не так. У кожної дитини буде з чим потім піти до психолога. Навіть з тим, що мати занадто ідеальна і безгрішна, як ідеал, до якого не дотягнутися.
Тому розслабтеся і видихніть. Почніть з відновлення стосунків з батьками. У вашому серці. Спершу варто вилікувати все те, що знаходиться всередині вас. Іноді для цього вам буде потрібно якийсь час побути на дистанції одне від одного. Щоб зміцнити свою любов і прийняття. Іноді, навіть після цього ваші зовнішні стосунки не зміняться. І буде здаватися, що змін немає, мама все так само бурчить і зливає вам негативні емоції, критикує вас і сміється над вами, тато так само байдужий. Але не піддавайтеся обману. Якщо у вашому серці дійсно встигли вирости любов і прийняття, це перестане заподіювати вам біль. І навіть такі особливості не вплинуть на вашу внутрішню повагу до батьків і подяку.
А коли в серці дійсно є такий настрій, то і зовнішні стосунки потроху змінюються. Не так швидко, як вам хочеться, і не обов’язково в той бік, який вам подобається зараз. Любов, яка перебуває у вашому серці, зможе бути, не чекаючи певних дій і вчинків. Але для цього вона повинна мати можливість вирости й зміцніти.
Наші діти, коли приходять до нас, допомагають нам знайти наші больові точки, наші приховані від очей рани. Те, що мучить нас роками, може бути зцілено. Не так швидко, як хочеться, не так легко. Але зате надійно і якісно. Чи готові ви піти туди, де боляче, за слідом, вказаному вашою маленькою дитиною? У ваше власне далеке дитинство? Готові піти туди і зцілитися? Якщо так, то не варто відкладати на завтра те, що можна почати вже зараз.
Діти приводять нас до самих себе
Неможливо будувати стосунки з людьми, коли ти не знаєш, хто ти сам, не розумієш себе. Неможливо побудувати стосунки з собою, поки у тебе немає паузи і тиші, поки в твоєму житті багато зайвого шуму і важливих справ. Народження дитини дає нам шанс взяти таку паузу і почути самих себе. Якщо ми, звичайно, цим скористаємося. А то ж можна народити і продовжити свій біг незрозуміло куди і навіщо.
Перебуваючи, нарешті, вдома, маючи досить вільного часу (а що б там не говорили, у мами в декреті часу подумати, поміркувати і послухати – дуже багато), ми можемо відкрити в собі стільки нового і незвіданого!
Багато мам саме в декреті знаходять свою справу. Вона приходить саме, через творчість, хобі, як віддушина. І розкриває нові грані особистості жінки. Немов вона сиділа десь там всередині, чекала, поки її побачать і почують. Але ж бути фотографом або художником – це так дивно, набагато зрозуміліше і престижніше – бути юристом або бухгалтером. Дитина допомагає нам перестати бігати від самих себе. І можливо, тому в декреті багатьом так складно – адже ти фізично втекти не можеш, тобі так чи інакше доводиться зустрічатися з самою собою. А ці зустрічі далеко не завжди приємні і радісні.
Хоча що може бути радісніше і цікавіше, ніж познайомитися і дізнатися глибше близьку людину? Чи у вас є хтось ближче, ніж ви самі? Чи багато ми про себе знаємо, багато розуміємо, чи живемо стереотипами? Дуже багато жінок ставлять мені запитання про пошук свого покликання. І для мене воно звучить глибше. Це не просто «ким мені працювати», це питання насправді про те, «а хто взагалі я?», «а яка я насправді?».
Тут, як і з батьками, нам доводиться йти на біль, йти в глибину, коли дуже страшно. Мало, що я там знайду. Йти, а не стояти і чекати, що все прийде саме. Пробувати, помилятися, шукати, слухати своє серце. Непростий шлях. Але народження дитини – нам відкриває і ці двері теж.
Діти приводять нас до Бога
Я знаю одну історію, яка мене одного разу вразила, це було ще до того, як я сама серйозно задумалася про Бога. Одна новонароджена дівчинка кричала цілодобово. Протягом року її не могли заспокоїти нічим. Мама була виснажена. А у неї ж були й інші діти. І в один з днів абсолютно випадково разом з однорічною донькою, яка навіть на вулиці кричала без угаву, вона зайшла в баптистський храм. Не знаю, чому саме так. Випадково. За словами мами, в православному вони були багато разів. А тут випадково зайшли. І сталося диво. Дівчинка замовкла. І мовчала кілька годин поспіль.
Спершу мама вирішила, що це збіг. Але потім зрозуміла, що її єдиний шанс побути в спокої і тиші – це йти з донькою в храм на весь день. Так вся сім’я стала баптистами (а до цього були віруючими лише формально). Дівчинка й справді цікава. Співає в хорі, навчається в недільній школі, дуже вразлива і сором’язлива.
Діти зараз приходять незвичайні. І багато з них так чи інакше приводять батьків до віри. Якби не особливості нашого старшого сина, для нас це питання не стало би так актуально вже в молодому віці. Напевно, відклали б на потім.
Багато хто приходять до віри тому, що інакше ніяк не впоратися з переживаннями. Стільки небезпек в цьому світі, спокус, з якими ти не знаєш, що робити. І залишається тільки молитися. І так, це кращий спосіб проживання будь-якої кризи.
Так, шлях до Бога – теж не найпростіший і приємний. Доводиться знову дізнатися про себе багато нового. І про свою гординю, і про свою жадібність, і заздрість, і багато ще про що. І знову нам доводиться йти через біль. І знову наші діти показують нам цю дорогу. Уявляєте, як багато вони нам дають своєю появою! Скільки всього загострюють і як непросто у всьому цьому вистояти і знайти свій шлях і самих себе!
Діти – це приголомшливий подарунок Бога. Приголомшливий з багатьох причин. Тому що це безперервний тренінг особистісного і духовного зростання, можливість зцілити свої старі рани і знайти в цьому житті свій шлях, знайти Бога, сенс життя.
Так, це непросто. Особливо перший раз. Особливо, якщо до моменту його початку ми пішли вже дуже далеко і від себе, і від Бога, і від своїх батьків. Але це варто того. Повірте.
З кожною дитиною ви знову і знову будете проходити цей шлях, кожен раз простіше і при цьому глибше. Ви станете зовсім іншою людиною, якщо дозволите всьому цьому з вами статися. Непроста трансформація матері. Зате скільки скарбів ви знайдете всередині!
