Притча про шану до батьків
Вони їли разом за одним столом. Бабуся була дуже стара. У неї постійно тремтіли руки, і речі падали додолу. Під час їжі вона часто не могла втримати тарілку і розсипала їжу по столу.
Невістку це дуже дратувало. Одного разу вона поскаржилася чоловіку: «Кожного разу, коли твоя мати їсть, вона розсипає їжу. Мене це дратує, і мені й самій вже їсти не хочеться!» Чоловік нічого не відповів. Він розумів, що з материними руками вже нічого не зробиш.
Але через декілька днів дружина знову причепилася до нього: «Ти збираєшся щось робити зі своєю мамою чи ні? Мені вже це набридло!» Як чоловік не противився, довелося йому погодитися, щоб бабуся сиділа за окремим столом в дальньому кутку. До того ж, їй дали дешеву щербату тарілку для їжі, тому що декілька хороших тарілок вона вже розбила.
Старенька засмутилася, але що вона могла тут зробити? Стала згадувати минуле – з якою любов’ю ростила свого сина, скільки часу і сил приділяла йому. Вона ніколи не скаржилася на труднощі і завжди була з ним поруч в потрібний момент. А тепер вона відчула себе покинутою, і серце її розривалося.
Пройшло кілька днів. Бабуся залишалася засмученою, не посміхалася більше. І ось якось її дев’ятирічний внук, який все бачив, підійшов до неї і сказав: «Бабуся, я знаю, що ти дуже нещасна. Мої батьки погано з тобою вчинили. Але ти не переживай. Я їх примушу знову запросити тебе за стіл, тільки ти все роби так, як я скажу».
У серці бабусі зародилася надія. «Що ж я повинна зробити?» – спитала вона. Хлопчик посміхнувся і сказав: «Сьогодні за обідом розбий свою тарілку, але зроби це ніби випадково». У бабусі від подиву широко розкрилися очі. «Але навіщо?» – спитала вона.
«Не хвилюйся, – сказав внук. – Це вже моя турбота».
Настав час обіду. Коли син та невістка не дивилися на неї, бабуся підняла стару тарілку, з якої тепер їла, і кинула її на підлогу. Тарілка розбилася, і невістка тут же підскочила, збираючись насварити бабусю. Але не встигла вона розкрити рот, як хлопчик голосно сказав: «Бабусю, ти навіщо розбила цю тарілку? Я хотів зберегти її для мами, коли вона постаріє!»
Почувши це, мати зблідла. Вона раптом зрозуміла, що все, що вона робила, було прикладом для її сина. Як вона поводиться зі свекрухою, так і син буде ставитися до неї самої, коли вона постаріє. І їй стало дуже соромно. З того дня уся сім’я, як і раніше, збиралася за одним столом. Тож, тільки той, хто любить, цінує та поважає вчителів і старших, заслуговує любові та поваги у старості. Шануйте і любіть своїх батьків. І тоді Ви заслужите повагу та любов своїх дітей.
