Прочитавши цей лист, я перестала кричати на дітей
Наш ранковий режим досить звичайний. Хабс прокидається рано, щоб підготувати дітей. О 7.30 він починає волати … ну, я маю на увазі, він акуратно будить дітей.
Щоранку я чую: «Адольфа, йди сюди одягатися» і «Гомер, одягнися і почисти зуби».
Бувають дні, коли криків більше, ніж зазвичай.
Таким був і цей ранок. Обидві дитини прокинулися не в настрої і були млявими, тому треба було пройти через більші перепони, ніж зазвичай. Гомер втратив черевик, а Адольфа не хотіла чистити зуби. І все звалилося на мене.
Я намагалася упакувати для них обід і виявила, що Адольфа принесла додому якусь папку. Папка раніше залишилася непоміченою, прихованою під всяким паперовим мотлохом. У папці лежали папери, які вона мені не показувала. Я так розлютилася! У неї не так і багато завдань, але щовечора вона повинна розібрати свою папку і показати мені те, що вчителі передали мені, щоб я не пропустила нічого важливого.
Я швидко відкрила папку і почала кидати папери на стіл, кажучи:
«Адольфа, ти ж знаєш, що ти повинна розбирати папку! Чому ти не робиш те, що повинна?»
«Я забула», – заплакала вона.
«Ти ж виконуєш свої завдання в школі. Чому ти забуваєш робити їх вдома? »- запитала я, продовжуючи розкидати навколо папери. Летіли диктанти, робочі зошити, блокноти.
Перш ніж я встигла помітити, губи Гомера затремтіли. Я повернулася до нього:
«А у тебе що трапилося? Чому ти плачеш?”
«Тому що ти кричиш на Адольфу», – сказав він і з його очей котилися сльози. Обидві дитини заплакали.
Нормально? – Подумала я. – Це я повинна плакати. Я бігаю тут, намагаюся все зробити для вас обох, тому що ви не можете зібратися самі. Хто втратив черевик? Хто плаче, тому що чистити зуби тааааак складно? У кого йде 10 хвилин, щоб вирішити, чи хочуть вони бутерброд з шинкою або сиром, чи з горіховою пастою або джемом?
«Гомер, будь ласка, перестань. Я не можу зараз тебе слухати ».
Відповівши йому, я продовжувала спустошувати папку Адольфи.
«Обидва перестаньте плакати і знайдіть черевик Гомера!»
Я глянула на аркуш паперу, який тримала в руці, і побачила, що цей лист від учителя Адольфи.
Я так і знала, що можу пропустити щось важливе! – подумала я, розсердившись ще більше. Лист від учителя! Хто знає, коли цей лист взагалі мені відправили?
Дорогі мамо і тато!
Пройшов перший трудовий тиждень на моїй новій роботі.
У мене новий учитель, новий клас, новий розклад і багато нових друзів.
З усіма цими новими справами у мене дуже багато змін і я намагаюся все запам’ятати.
Коли я втомлююся, відчуваю себе роздратованою або пригніченою, згадайте, як вам на вашій новій роботі доводилося пристосовуватися до всього нового. Згадайте свої страхи. І це допоможе вам зрозуміти, що я зараз відчуваю.
Ви можете мені дуже допомогти, якщо будете співчутливо вислуховувати, розуміти мене, давати підтримку, давати мені відпочити і дарувати мені багато любові та уваги.
Спасибі вам за те, що даруєте мені любов і дбаєте про мене.
З любов’ю, Адольфа!
Цей лист зупинив мене на півслові. Я перечитала його ще раз.
Так. – подумала я. – Я – погана мати.
Зазвичай я не відчуваю материнського почуття провини, але цього ранку я відчула себе жахливою матір’ю. Я кричала на дітей, тому що вони не могли знайти цей клятий черевик. Я робила бутерброди, тому що знову злилася, що в школі продають огидні обіди, які ніхто не хоче купувати. Неначе місіс К. знала, на що буде схожий наш ранок.
І звідки вона знала, що саме такий лист мені треба було прочитати в той момент? Не знаю, але рада, що вона це зробила.
Я вже збиралася покликати дітей і вибачитися перед ними, але тут на кухню влетів Хабс і він був у люті. Він чув всі наші крики, плач і був готовий стиснути кулаки (звичайно ж, фігурально висловлюючись).
“Що відбувається? Що за плач? Ви готові сідати в машину? Ми ще можемо встигнути! »- завив Хабсі.
Я схопила його за руку.
«Перш ніж ти скажеш щось ще, прочитай це», – і простягнула йому лист від місіс К.
Я спостерігала за його обличчям, коли він читав. Ми були в жахливому стані.
«Що» … – почав він, піднімаючи очі від листа.
Діти перестали шукати черевик і уважно дивилися на нас.
«Ми жахливі», – прошепотіла я Хабсу.
«Так, я знаю», – сказав він.
«Я не можу знайти черевик», – заскиглив Гомер.
«Я не можу знайти мій журнал для читання», – закричала Адольфа.
«І що ми будемо зараз робити?» – запитав Хабсі.
Я хотіла сказати, що ми схопимо дітей і міцно їх обіймемо, але сталося інше. Лист, мабуть, розтопило моє холодне зачерствіле серце. Але я не схопила гітару і не стала виспівувати релігійні гімни, не стала розповідати казки про веселку і єдинорогів.
Замість цього ми просто глибоко вдихнули і допомогли дітям знайти те, що було потрібно. І вийшли з ними на вулицю. ті ж самі дії, як завжди, але без хвилювань і паніки, як за кілька хвилин до того.
Я хотіла послати записку місіс К. і сказати, як я вдячна їй за цей лист. Я хотіла сказати їй, що я зовсім не є ідеальною мамою, а Хабсі не є супер-татом. Що ми намагаємося з усіх сил, але іноді нам потрібен стусан, щоб ми повернулися на шлях істинний. Я хотіла подякувати їй за те, що вона дала нам цей необхідний стусан, але я відволіклася...
Тому що все ще намагалася знайти журнал Адольфа.
Автор-ДЖЕН М.Л. (JEN ML)
