ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Черговий раз, докоряючи собі за вечірню сварку із своїм 4-річним сином Міхою, я зрозуміла, що ніколи більше не хочу підвищувати на нього голос. Він розумний, самостійний хлопчик і я була впевнена, якщо на правах старшого першою навчусь тримати себе в руках, сварок і образ в нашому житті стане менше.

Так, озброївшись порадами психологів, я твердо вирішила тримати себе в руках і записувала все, що відбувалось впродовж 2 тижнів.

Я серйозно підійшла до цього питання і насамперед дізналась, що радять фахівці таким самим батькам, як я.

Існують сотні порад, тому я відразу відкинула банальні, на зразок: “Відпустіть свій гнів” або “Уявіть себе на місці дитини”. Я намагалась обирати тільки ті, які могла відразу застосувати на практиці.

В результаті я вирішила прислухатись до наступних рекомендацій.

1. Дозволити дитині оцінювати мої успіхи: видати наклейки, які вона буде клеїти у спеціальний табель, якщо вважатиме, що цього дня я досить люб‘язно з нею спілкувалась.
2. Завести таблицю гніву, в яку я повинна записувати, коли накричала на сина та за що.
3. Якщо дуже хочеться кричати, замінити крик на шепіт.
4. Відчуваючи, що можу зірватись, почекати 10 секунд перш, ніж почати говорити.
5. Шукати сигнали гніву (стиснуті кулаки, скрегіт зубами, приплив жару) та виявивши їх, зберігати мовчання, поки стан не нормалізується.
6. Замість крику спробувати ляскати в долоні. Видалося дивним і одночасно настільки простим, що не могла не зацікавитись.
7. А ще я для перших днів зробила нагадування: намалювала перекреслений значок мегафону на тильній стороні долоні.
8. Важлива примітка: сама собі я поставила умову не замінювати крик ні на які альтернативні по кількості негативу методи. Наприклад, на погрози.

Вирішила почати не з понеділка, а з четверга, тому що можливий ризик відкладати початок до безкінечності.

День 1-й. Минув дуже добре. Була окрилена майбутніми змінами, з радістю стежила за своєю поведінкою і жодного разу не підвищила голос. Але, як я і очікувала, все було не так просто.

День 2-й. Міха помітив нагадування на моїй руці та попросив таке ж для себе. “Наприклад, щоб я не смикав вас за вуха” (є у нього така звичка, яка нас, батьків, просто бісить). Намалювала. Вперше зупинившись на спробі смикнути батька за вухо, син почав плакати і терти руку, говорячи: “Навіщо я на це погодився! Навіщо я це придумав! Навіщо я на це пішов”! Слухаючи ці голосіння і намагаючись залишатись спокійною, в голові я ставила собі ті ж самі питання.

3-4-й дні. Система оцінювання маминої поведінки в нашому випадку не спрацювала. Мабуть, вона розрахована на старших дітей. Міха ж навіть не намагався вникнути в суть оцінювання, йому просто подобалося клеїти наклейки.

День 5-й. Почалися труднощі. Міха почав дозволяти собі набагато більше безпричинного скиглення. Довелось ввести правило: “Я продовжу втримуватись від крику, якщо ти будеш менше скиглити”. Спрацювало. Він почав вчитись спокійно вимовляти вимоги, які раніше озвучувались тягучим, скрипучим, нещасним тоном, а також став ефективніше сприймати спокійні слова (наприклад, прибери іграшки з першого ж прохання).

День 6-й. Міха почав наді мною жартувати. Трохи нашкодить і відразу мені показує, щоб я починала лічити до 10. Перші декілька разів було смішно, але пізніше з’явилось роздратування. Попросила його більше так не робити. Послухав. Але я чомусь перестала користуватись методом.

 
День 7-й. На 7-й день я помітила, що злості, крику і скиглення в нашому житті стало набагато менше. Усі мої крики звелись до вимови його імені підвищеним голосом. Незабаром на зміну цьому прийшли ті самі ляскання в долоні.

День 8-й. Перший серйозний зрив за цей час: Міха приніс перше домашнє завдання. За прописи я сідала з ним милою мамою, яка готова навчити кожного, як зберігати спокій у будь-якій ситуації, а встала з-за столу неврівноваженою панною з тремтячими руками. Що тут скажеш: дитячі прописи – це випробування не для людей з вразливою психікою.

 
День 9-й. Напередодні повернулись докори сумління, через які дуже погано засинала і на 9-й день прокинулась розбитою, стримувати себе було складніше.

День 10-й. З нього розпочались перші, абсолютно чисті від всякого крику, дні. Чоловік, який через роботу не міг регулярно спостерігати за тим, що відбувається, сказав, що зміни в поведінці дитини видно неозброєним оком.

День 11-й. Цікаві деталі: син навчився вести діалоги, із скрипом, але почав іти на компроміси, почав турбуватися про те, чого ми хочемо і періодично ставити запитання на зразок “Ви не проти, якщо я ввімкну кондиціонер”? чи “Може, Вам хочеться чогось смачненького”? (саме ці слова він говорив). Мене переповнювало небачене натхнення.

День 12-й. Тільки у цей день я нарешті використала пораду із заміною крику на шепіт. Я намагалася пояснити сину, чому не можна говорити незнайомим людям, що від них погано пахне, а він грався машинкою і, здавалось, взагалі мене не чув.
 
Раніше я почала б кричати, щоб привернути його увагу. Але цього разу, стишивши голос до мінімуму, я прошепотіла Місі на вухо. Це було набагато ефективніше за будь-який крик, тому що він тут же приєднався до бесіди (теж пошепки), поставив декілька питань з приводу спілкування із незнайомими людьми. Більше у нас не виникало схожих неприємних ситуацій.

День 13-й. Готуючись незабаром підвести остаточні підсумки, я несподівано для себе знову зірвалась. Міха відмовився спробувати кататися на велосипеді, про який благав нас цілий місяць і для мене це було настільки дивним і незрозумілим, що я почала кричати.

Після цього, незважаючи на докори сумління, я довго не могла вгамувати злість. Добре знайомі мені симптоми гніву не відпускали. Думаю, іноді навіть в материнстві життєво-необхідно делегувати повноваження. Якщо ця тема пробудила в мені звіра, нехай Міха обговорить її з татом, і бажано, щоб мене не було поруч.

День 14-й. Може здатись, що отриманий досвід був невдалим через два зриви, але я вважаю, що він вдався. Хоча б тому, що я визначила важливі для себе моменти.

Ось що я з’ясувала для себе

1. Якщо щось в поведінці дитини почало мене бісити – це швидше за все повториться знову, тому не можна залишати без уваги такі моменти.
2. Якщо довелось накричати, важливо вчасно вибачитись.
3. Поведінка дитини – відображення нашого відношення до неї і це не порожні слова.
4. До введення нових правил я підвищувала голос в розмові з Міхою приблизно 12 разів. Він показував таку ж емоційну нестабільність і приблизно 80% його прохань і реакцій на заборони перетворювались у скиглення.
5. Зараз мені майже не доводиться підвищувати голос (це відбувається один раз на 4-5 днів). Міха теж став набагато спокійнішим, навчився мудро реагувати на речі, які йому не подобаються, а скиглення з’являється в нашому житті приблизно один раз на 1-2 дні. Мене це влаштовує.
6. Я дуже рада, що нарешті ввела в наше життя правило не підвищувати голос, тому що воно подарувало мені такі зміни в материнському житті, яких іншими методами я б просто не змогла досягти.

Джерело