Синдром покинутого гнізда: що робити, коли дитина виросла і переїхала. А ви залишились одні…
Перевірити щоденник, перепрасувати білизну, приготувати перше і друге, спланувати канікули – обов’язково на морі, тому що це корисно для дітей. Чекаєш не дочекаєшся, коли усе це закінчиться і можна буде пожити для себе. Але, виявляється, коли діти виростають і йдуть з дому, ти вже і не пам’ятаєш, як це – жити для себе. Психолог Катерина Дьоміна пояснює, чому важливо вчасно відпустити від себе дитину і дати їй трохи свободи.
Лист до психолога.
“Я не умію готувати для двох. Ми одружились, коли я була на шостому місяці, через два роки народилась друга дитина, через сім років – третя. Двадцять п’ять років поспіль я була матір’ю великої сім’ї. Я жодного разу не була у відпустці одна, продукти закуповую упаковками, каструлі у мене від п’яти літрів. Восени наша молодша дочка від’їжджає вчитись закордон, старший син давно живе окремо, середня дочка вийшла заміж рік тому.
Я не знаю, як мені жити. Я не вмію жити для себе. Неначе з моєї душі вийняли увесь сенс існування. Допоможіть мені, будь ласка, я у відчаї”.
Для цього драматичного періоду в житті сім’ї навіть є спеціальна назва, ви напевно її чули – “синдром покинутого гнізда”. Діти, які виросли, покидають рідну домівку, щоб почати будувати свою власну. Вважається, що батьки повинні з радістю і полегшенням дати дітям своє благословення, виділити частину загального майна на перших порах (млин, осла, кота – потрібне підкреслити), помахати услід хустинкою і…
Що далі? В жодній казці не говориться, як їм, покинутим в порожньому замку, жити далі. Чим заповнювати свій день, якого раніше не вистачало для усіх справ, а тепер не знаєш, як скоротати вечірні години. Як планувати рік, наприклад, якщо усе життя ти був прив’язаний до розкладу канікул, а тепер можеш брати відпустку і летіти куди хочеш і коли хочеш. Тільки ось куди і навіщо? Виявляється, розвалини Парфенону цікавили нас тільки через програму з історії, море – тому що це корисно дітям, батько сімейства взагалі не відходив би ніколи від комп’ютера, якби його воля.
До речі, про батьків сімейства. Виходить, ми зараз знову залишимось удвох? Як в молодості? А як це? Добре, якщо стосунки збереглись як мінімум дружніми. Але, признаємось чесно, найчастіше відбувається так: за 25 років ми перетворились з пари пристрасних коханців в пару “батьки цих дітей”. Навіть називаємо один одного “мама Оля” і “тато Максим”. А якщо виключити з нашої взаємодії увесь цей величезний пласт дитячих тем і проблем, що залишиться? Ні цікавості, ні пристрасті. Побут, дім, спільні родичі, можливо, домашні улюбленці. І з цим нам жити усі наступні 50 років? Є чого боятись.
Здригаючись від цих нерадісних перспектив, хочеться терміново зробити щось, щоб все було, як колись. Маленькі, залежні від нас діти, чіткий і зрозумілий розклад (забитий повністю, проте питання “кому я потрібна” взагалі не виникає), а головне – виразні критерії успішності. Ось щоденник дитини за 4 клас, в нім майже усі п’ятірки (“я хороша мати”). Ось попрасована білизна, порядок в домі, обід з п’яти страв (“я чудова господиня”). А тепер ніяких критеріїв немає. За якою шкалою себе оцінювати – незрозуміло. Схоже, доведеться розпочинати усе заново, а роки вже не ті.
Деякі мами з тією ж завзятою готовністю включаються в життя своїх дорослих дітей : вимагають мало не щосекундного звіту, де був, що робив, з ким зустрічався, про що говорили. Боязка або рішуча відмова дитини викликає просто сходження лавини : “Я тобі присвятила усе життя, від свого відмовилась, а ти не хочеш мені розповісти, як пройшло перше побачення з новою дівчиною!” Або доросла дочка між іншим зазначає, що у найманій квартирі тече кран. Наступного ранку, тільки зійшло сонце, в двері дзвонить мама, у супроводі тата і сантехніка : “Ми вирішимо усі ваші проблеми!” Але дівчина не хотіла, щоб хтось вирішував її проблеми, вона тільки поділилась своїм занепокоєнням.
Ось і перше завдання в списку “Як пережити віддалення дітей”: уважно слухайте, що саме вам говорять і намагайтеся відповідно реагувати.
У нашій культурі почуття, думки і дії з‘єднані в один заплутаний клубок. Ми рвемось бігти і робити, коли потрібно тільки поспівчувати, гніваємось і караємо за думки, заохочуємо словами за вчинки… Тоді як реакція має бути адекватна ситуації.
Дитина ділиться переживаннями? Зрозумійте, поспівчувайте (“Це справді було образливо”!, “Я дуже радий за тебе”!, “Мені також було б сумно, якщо подруга так зробила б”), але не кидайтесь втішати або давати поради. У наведеному прикладі, з краном, можна було б сказати: “Так, це справді дратує, коли вночі кап-кап-кап по голові”. І поцікавитись, чи потрібна допомога. Якщо так, то яка саме.
Взагалі, це корисна звичка: цікавитись, яка та в якому об’ємі потрібна допомога, перш ніж кидатись і оголошувати загальну мобілізацію. Можливо, там і проблеми немає як такої, світська бесіда в жанрі “Подумайте, який жах”.
Якщо батьки постійно нав’язуватимуться із своєю тривогою, природна реакція дитини, яка подорослішала, – усунення.
Врешті-решт, якщо мама влаштовує істерику з викликом “швидкої” кожного разу, коли у хлопчика незданий залік, легше взагалі не повідомляти їй про це.
Інша крайність, в яку впадають батьки повнолітніх дітей – стати їхніми “найкращими друзями”. Ділитись подробицями своєї бурхливої молодості, вести багатогодинні розмови, скаржитись на здоров’я. Хто б сперечався, іноді доросла дочка – єдина у світі людина, якій можна сказати про свої підозри щодо онкології. Але трохи пізніше, будь ласка. Дайте їм зараз побути у відкритому космосі без ваших проблем і тривог, їм і без того складно. А дружба можлива тільки між рівними, інакше це не дружба, а експлуатація.
Насправді зараз відбувається третій, останній і вирішальний етап в процесі відділення дитини від Вас. З самого народження у дитинства тільки один напрям розвитку: з ідеально комфортного, затишного, приймаючого простору матки/батьківської сім’ї – до зовнішнього світу, неприємного і жорстокого. Але це рух від залежності до самостійності. І він проходить три етапи.
1. Народження. У матці стає тісно у прямому розумінні, нікуди рости, нічим дихати, бракує кисню в пуповині. Доводиться долати смертний жах і протискуватися у вузенький прохід пологових шляхів, що здається тяжким і неможливим. Нас зустрічають люблячі обійми і щедрі материнські груди – як нагорода за подвиг.
2. Криза двох років. Малюк рветься доводити свою волю, скандалить і вимагає, щоб на нього зважали. Це теж сепарація, через гіркі сльози дитина розуміє, що і вона не всемогутня. І батьківські заборони сильніші за його бажання. Але при вдалому проходженні цього етапу дитина вчиться утверджуватись, творити, взаємодіяти з іншими людьми.
3. Підлітковий вік. Найбурхливіший, найдовший і найскладніший етап. Через протест, виклик, конфлікт і знецінення усіх (в першу чергу батьків) молода людина повинна покинути рідний дім і відправитись самостійно в небезпечну подорож. Відпустити надійні руки, які іноді підтримують, а іноді стримують від необдуманих вчинків. “Я сама!” – головне послання людини, яка переживає кризу сепарації. Якщо у цей момент дозволити вашій батьківській тривозі узяти верх, всюди підстилати соломки, ваш підліток може так і не піднятись на крило.
У мене є клієнти віком 30+ і 40+, які вирішують саме підлітковий список проблем : ким хочу бути, яка моя сексуальна орієнтація, як знайти роботу, хто про мене піклуватиметься. У них вже можуть бути свої діти, але це не змінює їхнє самовідчуття: “Я ще не визначився”. При детальному аналізі я дізнаюсь, що в той момент, коли потрібно було зробити потужний ривок до самостійності, щось загальмувало процес. Батьки затіяли розлучення. Мама сильно захворіла. Тато втратив роботу або бізнес. Розумієте, до чого я веду?
Дитині, щоб високо злетіти, потрібно від чогось відштовхнутись. Ви, батьки, маєте бути тією самою опорою.
А якщо ви будете постійно повторювати їй “я помру без тебе “, то вона, швидше за все, не зрушиться з місця, тому що дуже сильно вас любить.
Так що, якщо відчуваєте, що вас сильно “накриває” паніка, з’явилися соматичні ознаки депресії (серцебиття, постійна слабкість, безсоння, весь час хочеться плакати) – ласкаво просимо до психотерапевта за кваліфікованою допомогою. Про всяк випадок скажу, що це не “вікове” і не “клімакс на порозі”. Це нормальна тривога сепарації і/або депресія. Відмінно лікується на прийомі у екзистенціального терапевта. Найголовніше: розбирайтесь із своїм духовним дискомфортом, не перекладайте відповідальність за нього на дитину, налагоджуйте стосунки з партнером. Зараз саме час для цього. Дітей ви виростили.
