ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Бог не випадково дає життя і не випадково її забирає. Що таке добра воля до смерті? Як пояснити загадку клінічної смерті? Чому померлі приходять до живих? Чи можна дати і отримати дозвіл померти?

Публікуємо фрагменти виступу на семінарі, який провів в Москві Андрій Гнєздилов, лікар-психотерапевт, доктор медичних наук, почесний доктор Ессекского університету (Великобританія), засновник першого в Росії хоспісу, винахідник нових методів арт-терапії та автор численних книг.

Смерть як частина життя

У побуті, коли ми розмовляємо з кимось із знайомих, і він каже: «Ти знаєш, ось такий-то помер», звичайна реакція на це питання: як помер? Дуже важливо, як помирає людина. Смерть важлива для самовідчуття людини. Вона має не тільки негативний характер. Якщо філософськи дивитися на життя, ми знаємо, що немає життя без смерті, поняття життя може бути оцінений тільки з позиції смерті. Мені якось довелося спілкуватися з художниками і скульпторами, і я запитав їх: «Ви вдаєте різні сторони життя людини, можете зобразити любов, дружбу, красу, а як би ви зобразили смерть?» І ніхто не дав відразу виразної відповіді. Один скульптор, який увічнив блокаду Ленінграда, обіцяв подумати. І незадовго до смерті він мені відповів так: «Я б зобразив смерть в образі Христа». Я запитав: «Христос розп’ятий?» – «Ні, Вознесіння Христа». Один німецький скульптор зобразив летить ангела, тінь від крил якого і була смерть. Коли людина потрапляла в цю тінь, він потрапляв у владу смерті. Інший скульптор зобразив смерть в образі двох хлопчиків: один хлопчик сидить на камені, поклавши голову на коліна, він весь спрямований вниз. В руках другого хлопчика, сопілка, голова його закинута, він весь спрямований слідом за мотивом. І пояснення цієї скульптури було таким: неможливо зобразити смерть без супутньої життя, і життя без смерті.

Смерть – природний процес.

Багато письменників намагалися зобразити життя безсмертної, але це було жахливе, страшне безсмертя. Що таке нескінченне життя – нескінченне повторення земного досвіду, зупинка розвитку або нескінченне старіння? Важко навіть уявити то болісне стан людини, який безсмертний. Смерть – це нагорода, перепочинок, вона ненормальна тільки тоді, коли настає раптово, коли людина ще на підйомі, сповнений сил. А літні люди хочуть смерті. Деякі бабусі просять: «Ось, зажілась, пора б і померти». І зразки смерті, про які ми читаємо в літературі, коли смерть осягала селян, носили нормативний характер. Коли сільський житель відчував, що він вже не може працювати, як раніше, що він стає тягарем для сім’ї, він йшов в лазню, одягав чистий одяг, лягав під образи, прощався з сусідами і рідними і спокійно вмирав. Його смерть наступала без цих виражених страждань, що виникають, коли людина бореться зі смертю. Селяни знали, що життя – це не квітка-кульбаба, який виріс, розпустився і розсіявся під подувом вітру. Життя має глибокий сенс.

Цей приклад смерті селян, вмираючих, давши собі дозвіл на смерть – не особливість тих людей, подібні приклади ми можемо зустріти і сьогодні. Якось до нас надійшов онкологічний хворий. Колишній військовий, він тримався молодцем і жартував: «Я пройшов три війни, смикав смерть за вуса, а тепер ось настав її час посмикати мене». Ми, звичайно, його підтримували, але раптом одного разу він не зміг піднятися з ліжка, і сприйняв це абсолютно однозначно: «Все, я вмираю, я вже не можу встати». Ми говорили йому: «Не хвилюйтеся, це метастаз, люди з метастазами в хребті живуть довго, ми будемо доглядати за вами, ви звикнете». – «Ні, ні, це смерть, я знаю». І, уявіть собі, через кілька днів він помирає, не маючи до цього ніяких фізіологічних передумов. Він помирає тому, що він вирішив померти.

Значить, ця добра воля до смерті або якась проекція смерті відбувається в реальності. Потрібно надати життя природну смерть, адже смерть запрограмована ще в момент зачаття людини. Своєрідний досвід смерті купується людиною під час пологів, в момент народження. Коли займаєшся цією проблемою, видно, як розумно побудована життя. Як людина народжується, так він вмирає, легко народжується – легко вмирає, важко народжується – важко вмирає. І день смерті людини також не випадковий, як і день народження. Статисти перші піднімають цю проблему, відкривши часте збіг у людей дати смерті і дати народження. Або, коли ми згадуємо якісь значущі річниці смерті наших рідних, раптом виявляється, що бабуся померла – народився онук. Ось ця передача в покоління і невипадковість дня смерті та дня народження – впадає в очі. Клінічна смерть або інше життя?

Жоден мудрець досі не зрозумів, що таке смерть, що відбувається під час смерті. Залишений майже без уваги такий етап як клінічна смерть. Людина впадає в коматозний стан, у нього зупиняється дихання, серце, але несподівано для себе і для інших він повертається до життя і розповідає дивовижні історії. Нещодавно померла Наталія Петрівна Бехтерева. Свого часу ми часто сперечалися, я розповідав випадки клінічної смерті, які були в моїй практиці, а вона говорила, що це все дурниця, що просто в мозку відбуваються зміни і так далі. І одного разу я привів їй приклад, який вона потім стала сама використовувати і розповідати.

Я працював 10 років в онкологічному інституті в якості психотерапевта, і якось раз мене покликали до молодої жінки. Під час операції у неї зупинилося серце, його довго не могли завести, а коли вона прокинулася, мене попросили подивитися, чи не змінилася її психіка через тривале кисневе голодування мозку. Я прийшов в реанімаційну палату, вона тільки-тільки приходила в себе. Я запитав: «Ви можете зі мною поговорити?», – «Так, тільки я хотіла б вибачитися перед вами, я заподіяла вам стільки клопоту», – «Які клопоти?», – «Ну, як же. У мене ж зупинилося серце, я пережила такий стрес, і я бачила, що для лікарів це було теж великим стресом ».

Я здивувався: «Як ви могли це бачити, якщо ви були в стані глибокого наркотичного сну, а потім у вас зупинилося серце?», – «Доктор, я б вам розповіла набагато більше, якщо ви пообіцяєте не відправляти мене в психіатричну лікарню». І вона розповіла наступне: коли вона занурилася в наркотичний сон, то раптом відчула, що ніби м’який удар в стопи змусив щось всередині неї повернутися, як вивертається гвинт. У неї було таке відчуття, що душа вивернулася назовні, і вийшла в якесь туманне простір. Придивившись, вона побачила групу лікарів, схилених над тілом. Вона подумала: яке знайоме обличчя у цієї жінки! І потім раптом згадала, що це вона сама.

Раптом пролунав голос: «Негайно припиняйте операцію, серце зупинилося, потрібно заводити його». Вона подумала, що померла і з жахом згадала, що не вкоротила собі ні з матір’ю, ні з п’ятирічною дочкою. Тривога за них буквально штовхнула її в спину, вона вилетіла з операційної і в одну мить опинилася у себе в квартирі. Вона побачила досить мирну сцену – дівчинка грала в ляльки, бабуся, її мати, щось шила. У двері постукали, і увійшла сусідка, Лідія Степанівна. В руках у неї було маленьке плаття в горошок. «Машенька, – сказала сусідка, – ти весь час намагалася бути схожою на маму, ось я пошила для тебе таке ж плаття, як у мами».

Дівчинка з радістю кинулася до сусідки, по дорозі зачепила скатертину, впала старовинна чашка, а чайна ложка потрапила під килим. Шум, дівчинка плаче, бабуся вигукує: «Маша, як ти ніяково», Лідія Степанівна каже, що посуд б’ється на щастя – звичайна ситуація. І мама дівчинки, забувши про себе, підійшла до доньки, погладила її по голівці і сказала: «Машенька, це найстрашніше горе в житті». Машенька подивилася на маму, але, не побачивши її, відвернулася. І раптом, ця жінка зрозуміла, що коли вона торкалася до голівці дівчинки, вона не відчула цього дотику. Тоді вона кинулася до дзеркала, і в дзеркалі не побачила себе. З жахом вона згадала, що повинна бути в лікарні, що у неї зупинилося серце. Вона кинулася геть з дому і опинилася в операційній. І тут же почула голос: «Серце завелося, робимо операцію, але скоріше, тому що може бути повторна зупинка серця».

Вислухавши цю жінку, я сказав: «А ви не хочете, щоб я приїхав до вас додому і сказав рідним, що все гаразд, вони можуть побачитися з вами?» Вона з радістю погодилася. Я поїхав з даного мені адресою, двері відкрила бабуся, я передав, як пройшла операція, а потім запитав: «Скажіть, а о пів на одинадцяту чи не приходила до вас сусідка Лідія Степанівна?», – «Приходила, а ви що, з нею знайомі? », -« А не приносила вона плаття в горошок? », -« Ви що чарівник, доктор? »Я продовжую розпитувати, і все до деталей зійшлося, крім одного – ложку не знайшли. Тоді я кажу: «А ви дивилися під килимом?» Вони піднімають килим, і там лежить ложка. Ця розповідь дуже подіяв на Бехтереву. А потім вона сама пережила подібний випадок. В один день вона втратила і пасинка, і чоловіка, обидва покінчили життя самогубством. Для неї це було страшним стресом. І ось одного разу, увійшовши в кімнату, вона побачила чоловіка, і він звернувся до неї з якимись словами. Вона, прекрасний психіатр, вирішила, що це галюцинації, повернулася в іншу кімнату і попросила свою родичку подивитися, що в тій кімнаті. Та підійшла, заглянула і відсахнулася: «Та там же ваш чоловік!» Тоді вона зробила те, про що просив її чоловік, переконавшись, що подібні випадки не вигадка. Вона говорила мені: «Ніхто краще за мене не знає мозку (Бехтерева була директором Інституту мозку людини в Петербурзі). І у мене відчуття, що я стою перед якоюсь величезною стіною, за якою чую голоси, і знаю, що там чудовий і величезний світ, але я не можу передати оточуючим те, що я бачу і чую. Тому що для того, щоб це було науково обґрунтовано, кожен повинен повторити мій досвід ».

Якось я сидів біля вмираючої хворої. Я поставив музичну шкатулку, яка грала зворушливу мелодію, потім запитав: «Вимкнути, вам заважає?», – «Ні, нехай грає». Раптом у неї зупинилося дихання, родичі кинулися: «Зробіть що-небудь, вона не дихає». Я зопалу зробив їй укол адреналіну, і вона знову прийшла до тями, обернулася до мене: «Андрію Володимировичу, що це було?» – «Ви знаєте, це була клінічна смерть». Вона посміхнулася і каже: «Ні, життя!»

Що це за стан, в яке переходить мозок при клінічній смерті? Адже смерть є смерть. Ми фіксуємо смерть тоді, коли ми бачимо, що зупинилося дихання, зупинилося серце, мозок не працює, він не може сприймати інформацію і, тим більше, посилати її назовні. Значить, мозок тільки передавач, а є щось в людині глибше, сильніше? І тут ми стикаємося з поняттям душі. Адже це поняття майже витіснене поняттям психіки. Психіка – є, а душі немає. Як би ви хотіли померти?

Ми запитували і здорових, і хворих: «Як би ви хотіли померти?». І люди з певними характерологічними якостями по-своєму будували модель смерті. Люди з шизоїдні типом характеру, типу Дон Кіхот, досить дивно характеризували своє бажання: «Ми б хотіли померти так, щоб ніхто з оточуючих не бачив мого тіла». Епілептоіди – хто вважав неможливим для себе спокійно лежати і чекати, коли прийде смерть, вони повинні були мати можливість якимось чином брати участь в цьому процесі.

Циклоїди – люди типу Санчо Панса, хотіли б померти в оточенні рідних. Психастеніки – люди тривожно-недовірливі, хвилювалися, як вони будуть виглядати, коли помруть. Істероїди хотіли померти на сході або на заході сонця, на березі моря, в горах. Я порівнював ці бажання, але мені запам’яталися слова одного ченця, який сказав так: «Мені байдуже, що буде мене оточувати, яка буде обстановка навколо мене. Мені важливо, щоб я помер під час молитви, дякуючи Богові за те, що Він послав мені життя, і я побачив силу і красу Його творіння ». Геракліт казав: «Людина в смертну ніч світло запалює собі сам; і не мертвий він, загасивши очі, але живий; але стикається він з мертвим – дрімаю, коли не спимо – стикається з дрімаючі », – фраза, над якою можна ламати голову мало не все життя. Перебуваючи в контакті з хворим, я міг домовитися з ним, щоб, коли він помре, він спробував дати мені знати, чи є щось за труною чи ні. І я отримував таку відповідь, не один раз. Якось я домовився так з однією жінкою, вона померла, і я скоро забув про наше договорі. І ось одного разу, коли я був на дачі, я раптом прокинувся від того, що в кімнаті спалахнуло світло.

Я подумав, що забув вимкнути світло, але тут побачив, що на ліжку навпроти мене сидить та сама жінка. Я зрадів, почав з нею розмовляти, і раптом я згадав – вона ж померла! Я подумав, що мені все це сниться, відвернувся і спробував заснути, щоб прокинутися. Пройшов якийсь час, я підняв голову. Світло знову горів, я з жахом озирнувся – вона як і раніше сидить на ліжку і дивиться на мене. Я хочу щось сказати, не можу – жах. Я усвідомив, що переді мною мертва людина. І раптом вона, сумно посміхнувшись, сказала: «Але ж це не сон». Чому я привожу подібні приклади? Тому що неясність того, що нас чекає, змушує нас повертатися до старого принципу: «Не нашкодь». Те тобто «не квап смерть» – це потужний аргумент проти евтаназії.

Наскільки ми маємо право втручатися в стан, який переживає хворий? Як ми можемо прискорювати його смерть, коли він, можливо, в цей момент переживає надзвичайно яскраву життя? Якість життя і дозвіл на смерть Важлива не кількість днів, яке ми прожили, а якість. А що дає якість життя? Якість життя дає можливість бути без болю, можливість контролювати свою свідомість, можливість бути в оточенні родичів, сім’ї.

Чому так важливо спілкування з родичами?

Тому що діти часто повторюють сюжет життя своїх батьків або родичів. Іноді в деталях, це дивно. І це повторення життя часто є і повторенням смерті. Дуже важливо благословення рідних, батьківське благословення вмираючого дітям, воно навіть потім може врятувати їх, уберегти від чогось. Знову-таки, повертаючись до культурної спадщини казок. Пам’ятайте сюжет: вмирає старий батько, у нього троє синів. Він просить: «Після моєї смерті три дні ходите на мою могилу».

Старші брати або не хочуть йти, або бояться, тільки молодший, дурень, ходить на могилу, і в кінці третього дня батько відкриває йому якусь таємницю. Коли людина йде з життя, він іноді думає: «Ну, нехай я вмираю, нехай я захворів, але мої рідні нехай будуть здорові, нехай хвороба обірветься на мені, я заплачу за рахунками за всю сім’ю». І ось, поставивши собі за мету, неважливо раціонально або афективно, людина отримує осмислений відхід з життя. Хоспіс – це будинок, в якому пропонується якісне життя. Чи не легка смерть, а якісне життя. Це місце, де людина може завершити своє життя осмислено і глибоко, в супроводі родичів.

Коли людина йде, з нього не просто виходить повітря, як з гумової кулі, йому потрібно зробити стрибок, йому потрібні сили для того, щоб зробити крок у невідомість. Людина повинна дозволити собі цей крок. І перший дозвіл він отримує від родичів, потім – від медичного персоналу, від волонтерів, від священика і від самого себе. І це дозвіл на смерть від самого себе – найскладніше.

Ви знаєте, що Христос перед стражданнями і молитвою в Гефсиманському саду просив своїх учнів: «Побудьте зі мною, не спите». Три рази учні обіцяли Йому не спати, але засипали, не надавши підтримку. Так ось хоспіс в духовному сенсі є таким місцем, де людина може попросити: «Побудьте зі мною». І якщо така найбільша особистість – Втілений Бог – потребував допомоги людини, якщо Він говорив: «Я вже не називаю вас рабами. Я назвав вас друзями », звертаючись до людей, то наслідувати цей приклад і наситити духовним змістом останні дні хворого – дуже важливо!

Джерело