Говоріть красиво! 5 книг, які допоможуть вивчити українську мову
За радянського часу особливою гордістю було вміння користуватися зіпсованими чи неповноцінними речами. У мові – суржиком. У письменстві – літературою “братніх народів”, оскільки зі свого мали “саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне”, як писав Юрій Андрухович про українських класиків. Тож велику роль у збереженні і популяризації мови вже за новітнього часу мають насамперед словники. І вже потім художні твори, у яких мовному питанню приділена головна увага.
До вашої уваги найкращі книги для вивчення української мови, які допоможуть вам вдосконалити свої знання. Це – не стандартні підручники з укрмови, а цікаві словники та посібники, що стануть вам у пригоді.
“Слова, що нас збагачують. Словник вишуканої української мови”, Тарас Береза
(К.: Апріорі)
У словнику зібрані призабуті та вилучені численними актами і наказами слова, які донедавна вважалися “націоналістичним”, а ще раніше – навіть “петлюрівським” чи “бандерівським” набутком української мови. Кожне з них взяте з творчості того чи іншого відомого письменника чи перекладача, тож у вишуканості чи доречності зібраних слів сумніватися годі.
Від “баляндрасів” (пусті, веселі розповіді) до “шалапута” (легковажна людина) і “шапкувати”(знімати шапку, вітаючи когось) та від “моріжку” (густа трава) до “бевзя” (холопа) та “шаленця” (безумця) – складається черговий лексикографічний проект видавництва, що “Авторської кухні словників”. І це цілком “продуктивна” тактика, бо поки суспільство визначається з тим, якого воно роду-племені, і чи потрібна йому реформа правопису, автор словника упорядковує все ж існуючу, але вилучену з широкого обігу мовну спадщину.
Словник сучасного українського сленгу
(Х.: Фоліо)
Сучасний лінгвіст, як знати, покликаний не таврувати “неформальний” мовний феномен, як “вуличний” негатив, а проаналізувати його функцію в побуті. Зокрема у цьому словнику під терміном “сленг” мається на увазі не-літературна лексика, що вказує на “неформальний” статус співрозмовника, і пропонуються її різновиди з “кримінального”, “наркоматського”, “молодіжного” та “військового” неформату. Навіть матірна лайка класифікується у словнику не як заборонений плід “вуличної” культури, а як невід’ємна категорія літературного тексту.
Втім, ілюстративний матеріал від цього не дуже потерпає. Музичні джерела у словнику представлені цитатами з “Братів Гадюкіних”, “Танку на майдані Конго”, “Таліти Кум” і “Тартаку”. З літературних маємо вибране з Покальчука, Винничука і Жолдака, Подерв’янського, Андруховича і Ульяненка, Жадана, Дністрового і Дереша, а також з усіх поколінь наших феміністок: Забужко, Сняданко, Поваляєвої, Карпи і Пиркало. Здавалося, без таких словників говорити про сьогоднішню культуру немає сенсу, адже вони нормалізують соціальну систему заборон і сприяють порозумінню між “неформальнии” верствами населення.
“Соняшник. Поезії 1960-1970 років”, Іван Драч
(Х.: Фоліо)
…У своїх поетичних симфоніях і поемах, де зазвичай оспівувалась роль прогресивного людства, громадянський обов’язок і високі естетико-гуманістичні принципи виховання, Іван Драч завжди виглядав таким собі незламним Прометеєм. Поет і патріот, людина і депутат, до недавнього часу він входив до першого, ще беззубо-ліберального “письменницького” складу Верховної Ради. Що ж до творчості, то у недалекому минулому він писав про народну історію (“Шабля Богдана Хмельницького”), керував світовими політичними процесами (“Зоря і смерть Пабла Неруди”), залишаючись поетом і громадянином.
Формально “бунтарська” поетика його дебютного “Соняшника” (1962), “Протуберанців серця” (1965) і “Балад буднів” (1967) лише наслідувала заборонених в ту пору символістів з футуристами. Іноді її вистачало лише на одіозні назви на зразок “Балади ДНК – дезоксирибонуклеїнової кислоти” чи “Жартівливої балади про теорію відносності”. Адже часи були такі, що навіть сам автор визнавав: “Я пам’ятаю, Ленін пильно стежив / за кожним моїм порухом і поглядом, / І він сказав, як смертнику, мені: “У Сонці Правди – ніж. Лети туди. / Врятуй планету. Сонце порятуй”.
“Ліна. Триста поезій”, Ліна Костенко
(К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА)
…Без сумніву, найвідоміша з патріотичних поеток сучасності Ліна Костенко якнайкраще надається до цитації. Утім, чи цитують її сьогодні? “Де ж мого слова хоч би хоч луна?” – питається, авторка “300 поезій”, і згадується при цьому самий лише Тарас Шевченко: “Нас тут триста, як скло, товариства лягло”.
Хай там як, але до збірки “полеглих” у ній віршів – “найповнішого вибраного поетеси за часів Незалежності” улюбленої української авторки кінця другого, початку третього тисячоліття – увійшли найвідоміші її твори з різних періодів творчості – від ранньої поезії до сьогодні, а також уривки з романів та поем. “Поет не буде ширмою для вбивць…”, “Берестечко”, “Маруся Чурай” – тодішня Ліна Костенко сприймалася за розум, честь і совість нашої епохи.
Натомість сьогодні у гіпертрофованій повазі до шістдесятників вчувається щось ірраціональне. “Мені здається, що ця книжка має бути в кожній родині”, – фантазує видавець “300 поезій”, і навряд чи з якихось ідеологічних причин, адже віра у націонал-більшовизм тодішніх українських інтелектуалів у нинішній прагматичний час не витримує жодної критики. Скоріше за все, спрацьовує магія імен і назв, якими зазвичай оперують патріоти-видавці, згадуючи ревізію морально-етичних цінностей, яка відбулась у далеких 1960-х роках. Можливо, в контексті майбутніх нагород змінить свою думку на український світ також нобелівський комітет, якщо включить ностальгію до переліку своїх “відбіркових” чеснот.
“Майстер”, Колм Тойбін
(Х.: Фабула)
Мовна ситуація у цьому романі про письменника, який перенісся з Америки до Європи у пошуках слави і грошей, нагадує українську часів Валуєвського циркуляру та Емського указу. Тож не дивно, що криза середнього віку руйнує всі плани, змушує ненавидіти театр, для якого пише герой, і чекати натхнення, шукаючи його в оточуючому житті. Набридлі зустрічі, щоденні інтриги, театральні лаштунки. Згадуються і трапляються такі уславлені імена-постаті, як Альфонс Доде, Оскар Уайльд, Натаніель Готорн, автор роману “Червона літера”.
У романі, крім сюжетних ходів та фабульної інтриги, не бракує роздумів героя про природу творчості та причини занепаду, і насамперед – мови. “Вона навіть почала вивчати кельтську мову і вважає, що в ній існує безліч красивих слів і виразів, – кажуть про одну з героїнь роману. – А ще вона каже, що ця мова є набагато старішою, ніж навіть грецька й турецька.- Мені здається, що мова називається гельською, – сказав Вільям. – Ні, кельтською, – відповіла леді Волслі. – Леді Ґреґорі запевнила мене в тому, що то є кельтська, і я шкодую, що не знала про неї, коли була в Ірландії”.
