Гірка сповідь, яка шoкyє: “Нi, я не бiдна, я – вчителька, а на вихiднi я – жебрачка”!
Не скажу, щоб менi катастрофiчно не вистачало грошей, просто це вже сильнiше за мене — жебрацтво стало моїм другим я, способом життя.
Це почалося рокiв двадцять тому. Тодi були напiвголоднi дев’яностi. Я, сiльська дiвчина, навчалася в унiверситетi, мрiяла про шикарне життя i принца не бiлому “Мерседесi”. Та зовнiшнiсть у мене була звичайнiсiнька, батьки, сiльськi вчителi, ледь зводили кiнцi з кiнцями, мiсяцями не отримуючи зарплату, i купити дороге вбрання та косметику, щоби вийти в люди й знайти багатого нареченого, я не мала змоги. Менi залишалося вийти замiж або за якогось недолугого однокурсника, який не вмiє, не може i не хоче заробляти, або за сусiда-селюка, який їздить трактором i щодня напивається.
Такої перспективи не хотiлося. Вихiд знайшла в тому, що намагалася потоваришувати iз заможними дiвчатами. Таких на нашому фiзматi майже не було, тому довелося шукати на iноземній філології. Але популярнi в унiверситетi дiвчата не дуже до себе пiдпускали математичку-задрипанку. Перекидалися кiлькома словами та йшли собi. Я зi шкiри лiзла, щоби дорости до них, прохала позичити чи подарувати одяг, косметику, розпитувала, де багатого жениха знайти. Вони лише посмiювалися.
Одного разу довгонога бiлявка Iлона, донька власникiв кiлькох ресторанiв, сказала: “I чого ти всюди лiзеш? Твоє мiсце пiд церквою! Простягни руку – тобi кiлька копiйок дадуть, простягнеш вдруге – кiлька гривень будеш мати, помаду дорогу купиш. А зараз чеши звiдси, доки я тобi волосся не повисмикувала, дурепо!” Пiсля цих слiв рoзпещеної кози я бiльше як тиждень не могла оговтатися. Та в цiєї фiфи вiтер у головi вiє, а я вчуся, сама вступила, не за грошi. Це вона дурепа! Але вiд того менi не ставало легше, та й грошей не прибувало.
Усе вирiшив випадок. Я проходила бiля церкви й одразу ж згадала дошкульнi слова Iлони. Не знаю, що тодi мною керувало, та я стала бiля сходiв i… простягнула руку. Напевно, хотiла довести самiй собi й отiй зазнайкуватiй Iлонi, що менi, здоровiй, молодiй, одягненiй хоч у стару, але в чисту й пристойну одежу, хтось просто так навiть копiйки не дасть. Проте сталося диво: одна багато вдягнена жiнка, навiть не дивлячись на мене, кинула… 10 гривень. “Агов, жiнко, ви той… заберiть грошi, менi не треба!” – кинулася я доганяти дебелу панi, але вона навiть не озирнулася, лише пришвидшила ходу. А я стискала в руцi немалi, як для мене, грошi.
Вiд церкви бiгла як ошпарена. Невже я це змогла? “Фу, огида й тiльки”, – крутилося в головi. Зате банкнота грiла руку й душу.За цi грошi я пiшла в кафе, добряче наїлася та випила смачної кави. Тодi я твердо вирiшила, що це перший i останнiй раз. Але своєї обiцянки не дотримала. За кiлька днiв у мене порвалися колготки, купити новi не було за що, а зашивати чи заклеювати не хотiлося. На душi було паскудно, i я згадала пригоду пiд церквою. А що, пiду, постою, я ж не крастиму i не вiдбиратиму нi в кого, люди самi дають, добровiльно. Це чесно-чесно, останнiй раз, аби лише колготки купити, -виправдовувала я свiй ганебний вчинок.
Та до другого походу до церкви я готувалася ретельно. Аби, не доведи Господи, мене хтось не впiзнав i не засмiяв, а то й у мiлiцiю не забрав. Тому взяла з дому стару бабину спiдницю, замурзаний розтягнутий светр i велику чорну хустку. Усе це начепила на себе у дворi неподалiк. Свiй одяг заховала в пакет, який тримала бiля себе. I, знаєте, у такому виглядi за пiвтори години стояння пiд храмом менi дали… 25 гривень! Батьки на тиждень стiльки не давали. Я була щаслива. Швидко переодяглася i, наче на крилах, летiла в гуртожиток. Що ж, дякую, Iлоно, ти думала: посмiялася з мене, а ми ще побачимо – хто з кого!
Згодом я придумала цiлу схему з перебиранням i рiзними образами: то я була бiдна дiвчина, у якої згорiла хата, то згорьована мати, яка збирає грошi для дiтей-близнюкiв, то просила на операцiю молодшому братовi. Жебрати бiля храму у Франкiвську я вже боялася, тому їздила районами. Переважно в суботу та недiлю. У суботу вiдбувалися служби Божi за померлих, i рiднi покiйникiв щедро обдаровували жебракiв. А в недiлю до церкви ходили великими родинами та хизувалися однi перед одними вдаваною щедрiстю. А для мене це якраз те, що треба. З однiєї поїздки я привозила 100 – 300 гривень.
За кiлька мiсяцiв я вже була професiйним прохачем. Знала, як вiдкупитися вiд мiлiцiонерiв, втекти вiд церковних служителiв. Але найбiльшим злом для мене були мiсцевi жебраки. Таких не бракувало в кожному мiстi. Їм я давала по 10 – 20 гривень або пляшку горiлки, i тi мене не бачили. Одного разу в Коломиї мене навiть спробував завербувати мiсцевий пахан. Казав, щоби я йшла до нього працювати, обiцяв, що мене нiхто не чiпатиме, я матиму житло та вдосталь горiлки i чого сама захочу. Я заледве вiд нього вiдкупилася та втекла. З того часу до Коломиї бiльше не їжджу – боюся.
А за випроханi грошi накупила собi одягу, косметики, стала ходити на дискотеки. Познайомилася iз заможними хлопцями. Один iз них, Михайло, на вiсiм рокiв старший, переганяв машини з Нiмеччини i тут перепродував, почав зi мною зустрiчатися. Не скажу, щоби я його любила, але ми через два тижнi зустрiчей вже жили разом. Вiн i став моїм першим чоловiком. Коли Михайло зрозумiв, що я цнoтлива, знiтився, став щось бурмотiти, вибачатися. “Оце якраз той момент, коли треба дiяти”, – подумала я. I коли хлопець звик до мене, збрехала, що вагiтна.
Одружуватися зi мною Михайло не планував. Проте що вже робити? I хоча анi я його батькам, анi вiн моїм не сподобалися, ми почали готуватися до весiлля. Мiй уже наречений влiтку поїхав за кордон, щоб заробити на свято, а мої батьки бiдкалися, мовляв, як будуть тримати фасон перед багатими сватами. “Я також поїду на заробiтки в Польщу, буду торгувати, мене знайомi з унiверу вiзьмуть”, – збрехала я батькам i, незважаючи на їхнi протести (“куди ж тобi вагiтнiй пертися?”), вирушила не в Польщу, а в жебрацьке турне по iнших областях. Їздила Тернопiльщиною, Львiвщиною, десь заробила, десь втратила, аби вiдкупитися вiд мiсцевих конкурентiв. Та рiч не в цьому. Я раптом збагнула, що не зможу без оцих поїздок i жебракування – це вже було для мене як наpкотик. I промiняти свої сумнiвнi заробiтки на сiмейне життя з нелюбом, навiть багатим, не хотiла.
Я швидко придумала, як спекатися Михайла. Сказала, що дорогою в мене стався викидень, i нас уже нiчого не поєднує. Михайло мовчав i нервово курив, але, здається, у душi навiть тiшився, що все так склалося. Мої тато з мамою плакали й кричали, що я їх на все село осоромила – бо i дитину втратила, i жениха! Я слухала всiх, наче в туманi, а в головi вже визрiвали iсторiї для майбутнiх гастролей. Пiсля невдалих заручин я вирiшила поїхати зi села.
Мандрувала Україною, жебракувала, а скинувши лахмiття, вечеряла в дорогих ресторанах, ночувала у престижних готелях, купувала собi одяг i нi в чому не вiдмовляла.
Закiнчивши унiверситет, я пiшла працювати до школи. Навчати дiтей математики менi подобалося, я на кiлька мiсяцiв забула про жебракування. Але випроханi грошi закiнчилися, а вчительська зарплатня мене не тiшила, її ледь-ледь вистачало на те, аби заплатити за оренду квартири. Я знову взялася за звичнi заробiтки. Їздила вже знаними мiстами та освоювала ще менi не знанi. Найбiльше заробляла в Києвi i Львовi, але там було й найнебезпечнiше.
Було й таке, що мене ледь не викрили. Бiля собору святого Юра я нiс у нiс зiткнулася зi своїм учнем iз сьомого класу. Вiн приїхав туди з батьками. Олег тягнув за руку батька i повторював, що бачив математичку, яка… жебракує. Батько хлопчика заледве пояснив синовi, що той помилився – бути такого не може. Меткий семикласник у школi почав розповiдати, що бачив мене у Львовi. Довелося обуритися i викликати його батькiв. Вони довго вибачалися i казали, що їхнiй син – неабиякий фантазер. Цей випадок навчив мене бути ще обережнiшою: довелося купити кiлька перук, скуйовдити їх i надягати щоразу iншу, а на обличчя
накладати грим.
Минули роки. Я й далi працюю в школi i два рази на мiсяць виїжджаю на заробiтки. У мене є грошi, квартира, але я не маю друзiв та особистого життя. Весь свiй вiльний час я присвячую вигадуванню нових iсторiй, пiдбиранню одягу та гриму для подорожей. Жебракування стало моїм життям, i часто з’являється спокуса звiльнитися та щодня займатися улюбленою справою. Але зупиняю себе, бо тодi я цiлком втрачу людську подобу. Розумiю, що такий спосiб життя – хвороба, i маю твердий намiр покинути цю справу,
тому й вирiшила написати свою iсторiю…
Леся С., 40 рокiв.
