ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Та тiльки щастя тривало недовго. У щасливому шлюбi ми прожили рiвно рiк. Згодом Iвана наче пiдмiнили. У нього з’явилися новi друзi на роботi. Майже щодня вiн ходив з ними на пиво, а там, де кухоль пива, завжди i сто грамiв. Приходив додому п’яний, злий, розпускав руки. Згодом через пияцтво його звiльнили iз заводу. Тодi вiн влаштувався продавцем в одному з мiсцевих магазинiв. Думала, якщо отих пиякiв коло нього не буде, то й вiн перестане пити. Але щодня чула вiд нього запах спиртного. Нiщо не допомагало – нi вмовляння, нi скандали. Минуло ще кiлька рокiв. Я змирилася зi своєю долею. Жила з чоловiком як iз спiвмешканцем. Бiльше часу проводила на роботi – додому йти не хотiлося. Дiтей у нас не було. Та й не мрiяв про нащадкiв мiй чоловiк -казав “рано”. Хоча йому вже був 31. 

Дякую, Боже, за інтернет!

Так рік за роком я згaсала, почувалася використаною, непотрібною. Моє життя набувало сірих барв. Єдиною розрадою стали мої подруги. Вони й мене зареєстрували в соціальних мережах. Спершу я не дуже цікавилася віртуальними друзями, хоча до мене “просилися” в товариші якісь незнайомці, та я не наважувалася їм відповісти — боялася. Мене лякало, що чужі люди засипали мої світлини компліментами, писали, що хочуть познайомитися, зустрітися.

Звичайно, Іван не знав про всі ці повідомлення. Та якби й знав, то ніяк не відреагував, адже вже давно збайдужiв до мене та перестав ревнувати. Якось, коли мій чоловік вкотре прийшов додому напiдпитку, я таки вирішила започаткувати серйозне знайомство з кимось в інтернеті.

Переглянула всіх, хто хотiв зі мною потоваришувати, і вибрала одного – Антоніо з Італії. Сама не знаю, чому жереб випав саме на нього. Напевне, він мені найбільше сподобався. Високий, чорнявий, з бронзовим відтінком шкіри і карими очима. Одне слово, він мене зацікавив. Отак я годинами сиділа перед монітором, оцінюючи “нового друга”. Одного разу мені прийшло повідомлення від цього Антоніо. Він написав мені такі речі, яких я ніколи не чула від свого чоловіка за п’ять років спільного життя. Тоді я дякувала Господу, що Він подарував людям інтернет.

Валізи спаковано

Антоніо робив менi чудовi компліменти. Писав, що я красива, що в мене чудова усмішка. Коли я читала його повідомлення -для мене зупинявся час. Водночас Антоніо розповідав про себе. Як виявилося, він 30-річний yдівець, має дві доньки-близнючки, яким по шiсть років. Також він власник підприємства, яке виготовляє оливкову олію, у нього свій будинок з басейном. Спершу я не повірила в цю гарну історію. Та він мені вислав фотографії доньок, будинку, фірми. Усе й справді так, як описував. Так ми спілкувалися кілька тижнів. I якось несподiвано Антонiо запропонував мені стати його дружиною. Коли ж я повiдомила, що вже маю чоловiка, то Антонiо, перепитавши, чи є в нас дiти, сказав, щоби розлучалася i приїжджала.

Така пропозиція мене налякала. Та я день за днем питала себе, чи все це відбувається насправді, чи, може, той італієць просто вирішив пoзнущатися з української жінки. Так минуло два місяці. Наші листи ставали дедалі палкішими.

Згодом я сама себе переконала, що коли з’явився Антоніо, то моє життя стало цікавішим, не таким, як раніше. Зрозумівши, що в Україні мене ніщо не тримає, я спакувала валізи і вирушила в італійське містечко Больцано, що на півночі Італії.

Так я поїхала, не знаючи, що мене чекає там. Я боялася, що Антоніо мене обдурить, зробить рaбинею. Поки їхала в автобусі тисячі кілометрів, думала, що моє серце зупиниться.

Щастя таки є

За час нашого спілкування в інтернеті я все знала про Антоніо — адресу, телефон, інформацію про його батьків, родичів, друзів

Коли приїхала в містечко, на вокзалі мене вже чекав мiй італієць. “Який же він гарний”, – тоді подумала я. Разом з ним мене чекали його дві красуні дочки — Дельфіна та Анджела. Перші слова, які Антоніо сказав, коли я до них підійшла: “Донечки -це ваша нова мама”. Вони пригорнулись до мене, а Антоніо пoцілував у гyби. Я розплакалася, всі мої страхи залишилися позаду. Коли Антоніо побачив мої сльози, то одразу ж сказав, що плакати тут я вже не буду ніколи. Ми поїхали до мого нового дому. Коли я побачила апартаменти коханого, то була вражена. Мені не вірилося, що я житиму тут – далеко від свого чоловіка-п’яниці. Через два тижні після мого приїзду ми побралися. Я стала мамою двох дівчаток і коханою дружиною італійського “оливкового магната”.

Тепер у мене є все -любов, діти, ніжність, достаток. Своє щастя я таки здобула. І нехай мене засуджують, але тепер я в Італії, і я не заробітчанка, а кохана синьйора!

Живу, як iталiйки

Кажуть, дуже важко переїжджати з рідного дому у якесь нове, чуже місце. Та Больцано стало для мене рідним одразу. Вже за кілька днів мені здавалося, що я знаю Антоніо роками. Щоранку, перед тим як пiти на роботу, чоловік мене палко цілував і залишав сніданок – апельсиновий сік, пасту з овочами, а також білу троянду.

Спершу мені було ніяково. Я не знала, як живе їхня сім’я, що вони люблять їсти, куди ходити. Та з кожним днем я вивчала їхнє життя і робила усе, аби їм догодити, адже знала, що можу втратити. Дівчатка не одразу до мене звикли. Вони з двох років жили без жінки в домі. Малеча звикла слухати тільки тата і робити все, що він скаже. Тому одразу навчити їх поважати мене, а тим бiльше любити, було непросто. До того ж я погано знала італійську. Коли була ще в Україні, то попросила свою подругу мене навчити хоч трохи цiєї мови. Та швидко опанувати її мені ніяк не вдавалося. Часто дівчатка кепкували з мене, мовляв, вони такі маленькі, а добре говорять , а я ні.

Впоратися із нелегкими завданнями і порозумітися з дітьми мені допомагав Антоніо. Щотижня у вихіднi ми вибиралися на пікнік, шопінг, одне слово придумували різні розваги, аби зблизитися. Вечорами Антонiо, коли повертався з роботи, вчив мене говорити італійською. Щоб порозумітися з чоловіком і дівчатками, мені знадобилося півроку.

Я вже навіть змогла допомагати близнючкам готуватися до школи. Швидко навчилася і куховарити, як італійки. Мені довелося забути про “важкі” українські страви наприклад, голубці, вареники. Правду кажучи, не раз шукала в інтернеті рецепти “італійських страв”. Згодом все запам’ятала. Поза тим я прибирала в домі, прала одяг. Але ця робота була набагато приємнішою і легшою, ніж коли я робила те саме в Україні. В Антоніо пральна машина, посудомийка, пароварка, вишуканий і якісний посуд.

Працювати на такій кухні — задоволення. До того ж дівчатка були в школі, а потім вони ходили в басейн та на танці. Тож часу у мене було вдосталь. Я встигала зварити вечерю, прибрати, переглянути фільми, прогулятися магазинами. Та коли у такому ритмі минув рік, я захотіла урізноманітнити своє життя.

Якось ми з Антоніо швидше вклали дівчаток спати i влаштували собі романтичну вечерю. Тодi я й підібрала чудову нагоду попросити чоловіка, аби він знайшов менi роботу. Освіти у мене не було. Я пробувала вчитися в Україні на кулінара, але обрала заміжжя замість освіти, про що шкодую дотепер. Тож претендувати на престижну роботу в Італії не могла. Та Антоніо був згодний на все заради мене. Вiн мав багато знайомих, яким постачав безплатно оливкову олію. Вони й допомогли мені з роботою.

Не повірите, але мене прилаштували в італійський ресторан, де працювало багато українців. Там я стала не просто офіціанткою, а помічником шеф-кухаря. Згодом деякі з українок стали мені справжніми подругами.

Отоді моє життя справді стало гармонійним. Я щиро покохала Антоніо, він став чоловіком моєї мрії, задовольняв мене у всьому. Дельфіна та Анджела спершу не могли звикнути до мене – своєї мачухи. Антонiо їм у всьому потурав, бо усвiдомлював, що донькам дуже важко без мами, i дiвчатка цим постiйно користувалися. Не один мiсяць вони до мене звикали. Я ж робила все можливе, аби завоювати їхню довiру. Звiсно, нiхто дiтям не замiнить маму, але тепер у них є справжня подруга, а вони обидвi стали для мене рідними доньками, за яких я ладна вiддати життя.

Ранiше я хвилювалася, чи не захоче Антонiо мене покинути, тепер цi страхи -у минулому. У нас пiдростає пiврiчний синочок. Чоловiк — на сьомому небi, адже я подарувала йому спадкоємця. Назвали його Данієлем. Це ім’я вибрала я, бо мiй дідусь був Данило, тому хотіла поєднати українське з італійським.

Час від часу через скайп спілкуюся з давнiми подругами. Недавно вони мені повідомили, що Іван сів за кермо нетверезим i на швидкості в’їхав у бетонну огорожу. Його намагалися врятувати лікарі, але через велику втрату кpoві він пoмeр. Iвана пoхoвали у якомусь селі його друзі. Подруги написали, що співчувають, адже я втратила чоловіка. Та їхнi слова мене здивували. Бо мій чоловік -живий i здоровий.

Вiн працює і думає про мене, напевно, вже й скучив. А той, який п’яний сiв за кермо i рoзбився, для мене ніхто. Хтозна, чи й мене б на той свiт зi собою не потягнув, якби з ним залишилася. Бог мені суддя, але я навіть не заплакала за колишнім

Джерело