Історія з життя однієї, як у нас кажуть “неблагополучної” родини
Далі гірше, вона хотіла тільки одного: щоб Володя закінчив дев’ятирічку, отримав хоч якусь спеціальність! Постійні виклики в школу: в розмові класна керівниця не церемонилась, відчитувала її в присутності великої кількості вчителів, які теж не упускали можливості розповісти про провини та погані оцінки Володі.
Пригнічена, роздратована, вона йшла додому, відчуваючи повне безсилля. Її докори та повчання вислуховував він мовчки і похмуро. Уроки як і раніше не вчив, вдома не допомагав. Ось і сьогодні прийшла додому, а в кімнаті знову не прибрано. Але ж вранці, йдучи на роботу, строго-настрого наказала: “Прийдеш зі школи, прибери в квартирі!”
Поставивши чайник на плиту, вона втомлено і знехотя стала прибиратися. Витираючи пил, раптом побачила, що вази, кришталевої вази, подарованої їй колись подругами на день народження (адже сама б вона таку ніколи не купила!), єдиної цінності в будинку – немає.
Вона завмерла. Забрав? Продав? Думки, одна страшніша за іншу, лізли в голову. Так, зовсім недавно вона бачила його з якимись підозрілими хлопчиськами. На питання: “Хто це?” син буркнув у відповідь щось невиразне, а на обличчі явно читалося: “Не твоя справа!”
“Це нaркoмани!” – пронизало її мозoк. О Боже! Що робити? Це вони змусили його! Він сам не міг! Він не такий! А раптом і він куpить зілля? Або? .. Вона кинулася вниз по сходах. У дворі було вже темно, вулицею поспішали поодинокі перехожі. На ватяних ногах повернулася додому. “Сама винна! Сама! У всьому! Удома йому давно життя не стало! Навіть буджу вранці окриком! А вечорами! Весь вечір кричу на нього! Синочку, рідненький, що ж за матір недолуга тобі дісталася!” Вона довго плaкала. Потім почала ретельно прибирати в квартирі – сидіти просто так не було сил.
Протираючи за холодильником, вона натрапила на якусь газету. Потягнула. Почувся дзвін скла, вона витягла загорнуті в газету друзки розбитої кришталевої вази …
“Розбuв … Розбuв!” – раптом зрозуміла вона і знову заплaкала.
Але це вже були сльози радості. Значить, він розбгв вазу і нікуди її НЕ ніс, – заховав. І ось тепер, дурник, не йде додому, боїться! І раптом вона знову завмeрла – та ні, ніякий він не дурник! Вона уявила собі, як побачила б розбuту вазу, уявила і свою лють… Важко зітхнула і почала готувати вечерю. Накрила на стіл, розстелила серветки, розставила тарілки.
Син прийшов о дванадцятій годині.
Увійшов і мовчки зупинився в дверях. Вона кинулася до нього: “Володю! Так де ж ти так довго пропадав? Я зачекалася зовсім, змучилася, розпереживалася! Замерз? “Вона взяла його холодні руки, погріла в своїх, поцілувала в щоку – і сказала: “Іди, мий руки. Я приготувала тобі твоє улюблене”. Нічого не розуміючи, він пішов мити руки. Потім попрямував на кухню, але мати заперечила: “Я в кімнаті накрила”.
Він пройшов до кімнати, де було якось по-особливому чисто, охайно, красиво, і обережно сів за стіл. “Їж, синку!” – почув він лагідний голос матері. Він уже забув, коли мама так зверталася до нього. Сів, опустивши голову і ні до чого не торкаючись.
– Що ж ти, синку?
Він підняв голову і сказав тремтячим голосом:
– Я розбив вазу.
– Я знаю, синку, – відповіла вона. – Нічого. Все коли-небудь б’ється.
Раптом, схилившись над столом, син заплaкав. Вона підійшла до нього, обняла за плечі і теж тихо заплaкала. Коли син заспокоївся, вона сказала:
– Прости мене, синку. Кричy на тебе, лаюся. Важко мені, синку. Думаєш, я не бачу, що ти одягнений не так, як твої однокласники. Втомилася я, сила-силенна роботи, бачиш, навіть додому приношу. Прости мене, ніколи більше тебе не ображу!
Повечеряли мовчки. Тихо лягли спати. Вранці його будити не довелося. Сам встав. А проводжаючи до школи, вона вперше вимовила не «гляди мені …”, а поцілувала в щоку і сказала: “Ну, до вечора!”
Увечері, прийшовши з роботи, вона побачила, що підлога помита, а син приготував вечерю – посмажив картоплю.
З тих пір вона заборонила собі взагалі говорити з ним про школу, про оцінки. Якщо для неї болiсні навіть рідкісні відвідування школи, то як ж йому?
Коли син раптом сказав, що після дев’ятого класу піде в десятий, вона не видала своїх сумнівів. Одного разу потайки заглянула в його щоденник – там не було ніяких двійок.
Але найбільш пам’ятним днем для неї став той, коли ввечері, повечерявши, розклала свої рахунки, а він сів зліва, сказав, що допоможе їй рахувати. Після годинної роботи вона відчула, що він поклав голову їй на плече. Вона завмерла. Був маленький, сидів часто біля неї і, втомившись, клав голову їй на руку і нерідко так засипав. Вона зрозуміла, що повернула собі сина.
Автор: Надія Дайгородова
