ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

– «Століття Якова», «Гніздо горлиці», «Червоний», «Сторожова застава», «Дике поле» – зняті за текстами сучасної масової української літератури. Схоже, Держкіно охочіше фінансує такі фільми – сучасної літератури, чи не так?

– Так, це дуже розумно. В нашій країні суспільство довгий час не мало свого кіно. А літературу мало лише ту, яку дозволялось читати і написати. Тому нав’язування української літератури вважаю важливим завданням як для Держкіно, так і для всіх можливих українських інституцій. Це звичайна практика в інших державах, так роблять у всьому світі. Інша справа, що в нас не так багато доброї сучасної літератури. Тому люди зраділи, коли нарешті взялись (а дуже довго не могли цього зробити) за «Ворошиловград» Жадана (фільм вийде під назвою «Дике поле» – ред.). Наскільки добре це буде зроблено – відкрите питання. Щодо інших фільмів – складно робити кіно на основі літератури в Україні. У нас мало хороших режисерів і мало грошей для втілення задуманого письменником. Наприклад, планують екранізувати книжку Софії Андрухович «Фелікс Австрія», і я боюсь навіть думати, що вийде. Бо за формальною складністю вона нічим не поступається «Амелі» Жана Жене. Тобто книжка наповнена великим і складним предметним світом. Питання – як його втілити в наших реаліях з малою кількістю всього, що потрібно в кіно. Але, так чи інакше, адаптація літературних творів у кіно – це дуже добре.

– «Сторожова застава» стала одним із найуспішніших українських фільмів у прокаті. Але кінокритики не в такому захваті від неї, як глядачі. Чим можна пояснити успіх цього фільму?

– Є низка причин, чому глядачі масово пішли на «Сторожову заставу». Це кіно українське. Воно стосувалося Київської Русі. Це екранізація відомої й непоганої книжки. Це фантастична історія, а наші люди таке люблять. Але в цьому фільмі простежуються фундаментальні проблеми українського кіно. У нас люди вміють знімати, але це не означає, що вони режисери. Так само, як є люди, які вміють писати, але це не означає, що вони сценаристи. Отже, режисура і сценарна майстерність у «Сторожовій заставі» повністю відсутні. Зате у нас є добрий стаф (люди, які виконують проміжні функції між екраном і режисером: оператори, помічники, гафери тощо), є залізо, на яке можна знімати, є класний постпродакшн. У випадку «Сторожової застави» якість картинки загалом на високому рівні. І, звісно, спецефекти, яких раніше в Україні ніколи не було. Вони нічим не поступаються якщо не голлівудським, то європейським точно. І люди на це клюнули. «Сторожова застава» показала, що ми дещо можемо і що глядач хоче це дивитися. Але показала і те, що на бажаннях глядача можна грати, тобто далі продовжувати нехлюйство в режисурі чи операторській майстерності і говорити: «ви нічо нє панімаєтє, пайдітє снімітє шота сначала».

– Чия заслуга більша в екранізаціях літературних творів – автора самого твору чи сценариста?

– Література і кіно – це зовсім різні речі. Вони можуть давати одне одному ідеї, але не мусять жодним іншим чином пересікатися. Сценарист може брати ідеї в літературі, як це часто відбувається, або навпаки – література бере cюжети в кіно. Письменник і сценарист бачать дійсність по-різному. І справа навіть не в дійсності, а в законах жанру. В українському кіно були величезні проблеми, тому що намагались зробити так, як в літературі. А кіно повинне віддзеркалювати життя, а не літературу. Наприклад, в житті рідко хто говорить літературно, складно, гарно. Щоб глядач повірив, кіно повинне бути реалістичним. Тому письменника краще не допускати до сценарію – як правило, його і не допускають. Випадки, коли сам письменник стає сценаристом, трапляються дуже рідко.

– Чому такої популярності набуває екранізація саме сучасної української літератури, чому режисери не беруть до роботи класичні твори?

– У нас проблема з усім, тому не так суттєво, що саме екранізують – екранізують усе одно невдало. Згадати, наприклад, телеекранізацію книжки «Століття Якова», яку я вважаю одною з кращих книжок початку XXI століття – як жахливо її екранізували! Це наруга, це злочин, за таке потрібно давати догани.

– На які жанри чекає і ходить українська аудиторія? Чи досі діє правило «українське – потрібно іти»?

– На українське кіно глядачі раніше не ходили з двох причин. По-перше, бо його практично не було, воно з’явилось в останні кілька років. По-друге, те, що було, на нього краще було не ходити. Минулого року глядач пішов на українські фільми, і ми чітко зрозуміли: український глядач хоче ходити на сучасне кіно, по-сучасному зроблене, і щоб воно корелювалось із сучасним життям. Історичні занурення, які були у нас останні 15 років, не мають попиту.

– Минулий рік видався дуже продуктивним на українські фільми. А яка зараз ситуація із українськими серіалами?

– Мене як кінокритика просять писати про серіали, але я відмовляюсь. Бо це – як їсти один тільки хліб. Я не маю нічого проти хліба, але я ще люблю рибу, сир, я люблю канапки – хліб із сиром або рибою. А у нас на телебаченні дають лише хліб. До того ж, жорсткий, зроблений відверто несмачним. Мені не цікаво працювати з контентом, який не має нічого спільного з творчістю. Я обожнюю серіали, я дивлюсь їх кожен день і багато: французьких, американських, норвезьких, австралійських, ісландських, але не українських. У нас не вміють це робити, а те, що роблять – виглядає дуже погано. Тому, я вважаю, тут немає предмету для розмови. Можна згадати окремі випадки: була чудова екранізація Івана Франка – «Украдене щастя» Андрія Дончика. Це одна з його найкращих робіт в кіно і це перший хороший серіал. Але це було добре на той час і це потрібно було продовжувати розвивати.

– Тоді повернемось знову до кіно. Якими критеріями можна оцінити якість фільму?

– Кіно може проявляти себе через фестивальне життя та прокатне життя. Фестивалі дають призи, а прокати дають гроші і таким чином показують якість фільму. Але, тут ми підходимо до складної теми. Хто сказав, що фільм, який збирає великі гроші, обов’язково якісний? На жаль, навіть в голлівудських випадках це не так. Це пов’язано із якісною рекламною кампанією, із наявністю зірок у фільмі, із бажаннями творців фільму. Проте сам фільм може бути не якісним. Наприклад, у нас рекордсменом із касових зборів став мультфільм «Викрадена принцеса». Але це неякісне кіно, погано зроблене: у ньому немає цілісності, ідея висмоктана з пальця, на різних частинах фільму вона розвалюється. Є окремі гарні сцени, але вони не корелюються із якістю всього фільму. Тим не менш, він зібрав рекордну для українських продуктів кількість грошей. Ще один момент, про який хотів би сказати – кіно не мусить відбивати гроші. Не обов’язково, щоб фільми заробляли гроші. Кіно у всьому світі переважно не збирає достатньо грошей, щоб відбити свій бюджет. Я вже мовчу про прибуток. Хоча усі дивляться на голлівудські блокбастери – але який відсоток фільмів окупились? Їх небагато. Якщо подивитись на список фільмів, знятих за всю історію, їх буде – краплина в морі.

– А як заробляють ті, хто вкладає в кіно кошти?

– В основному кіно знімають за державні гроші. Єдина країна в світі, де кіноіндустрія спонсорує державу, а не навпаки, це США з Голлівудом. В усьому світі фільми створюються за кошти фондів – регіональні міські або обласні організації, які отримують гроші з бюджетів, тобто податків. Якщо проаналізувати ситуацію в будь-якій країні, навіть в США, гроші збирають десять фільмів зі ста. Звичайно, крім поширення через кінотеатри є ще система продажу різноманітних прав: на показ на телебаченні, в інших країнах, в Інтернеті, на DVD… І ця система добре працює в США, у нас вона практично не працює.

– Що можна очікувати від українського кіно в найближчі роки?

– Можна очікувати на катастрофу. І я пишу про це вже кілька місяців. В Держкіно бюджетування розтягується на роки, тому що фільми створюються протягом років, а не за місяць чи рік. Адже треба придумати ідею, опрацювати її, написати синопсис, потім сценарій. Далі треба знайти продюсера, який би опікувався цим сценарієм. Він буде шукати трупу та фінансування. А в Україні практично неможливо знайти фінансування, тому треба йти до найкращого інвестора в країні – самої країни. Тоді проходити пітчинги, чекати поки ці гроші виділяться, потім почати підготовчий період. Зйомки тривають місяці, після них відбувається постпродакшн, який теж триває місяці, пізніше фестивальне життя, якщо це фільм не для мас, і тільки потім він виходить в прокат. Це все прелюдія до катастрофи. Держікіно отримує щороку гроші із державного бюджету. Минулого року для Держкіно виділили 500 млн гривень – це дуже добре, бо дозволило запустити більшу кількість картин. Але до фільмів поточного року додаються фільми попередніх років. Бо фільм створюють протягом двох-трьох років, і гроші творці фільмів отримують не усі одразу: спочатку на підготовчий період, тоді на знімальний, далі на постпродакшн, потім на промоцію фільму. А тепер підходжу впритул до катастрофи. Цього року у Держкіно залишилось 480 млн гривень із тих, що були виділені, і ці гроші можна використати на певну кількість фільмів, які були до цього моменту запущені. А це означає, що цьогорічного пітчингу не буде, бо немає з чого фінансувати нові фільми. Вже зараз скорочена кількість видатків, не всі отримають гроші на проекти, які вже йдуть. І це справжня катастрофа: якщо нічого не зміниться, за кілька років в нас практично зупиниться кіновиробництво.

Марічка Цигилик, 
для IA ZIK