— А я що, наймит тобі, га? – дивлячись брату в очі обурювався Петро, – Ти будеш по світу роз’їжджати, долари на купу складати, а Петя най працює даремно, чи як? Є ні брате, за все треба платити. То п
Нарешті дороги таки привели Семена до рідного села. Працював далекобійником, об’їздив чи не кожен куточок Європи, а ось сюди ніяк потрапити не міг – все справи, все рейси і відрядження. Сьогодні Димитрівська субота і поминали рідних, які давно не з нами. Відстояв Семен із дружиною службу в храмі і рушили до місця вічного спочинку батьків.
Підійшов до рідних пам’ятничків і отетерів. Нічогісінько не видно. Не підійти. Лісом стояв чортополох, полин і лобода. Аж озирнувся – може, що наплутав і ненароком не туди звернув.? Так ні ж! Стежину сюди знайде й вночі, але звідки ж тут оте все наросло і чому брат Петро, який живе через дорогу нічогісінько тут не робить.
Місячи легенький сніжок, який впав вночі, із в’язким чорноземом, заходились із дружиною оте все розчищати. Лиш гірше зробили. Самі усі в багнюці, а навколо розкидана земля, ями після бур’яну. Годину не покладаючи рук щось намагались зробити, врешті вкрай виморившись таки здались.
Семен узявши двохсотку постукав до сторожки. Тут жив древній дідок, який іншого дому не мав і не хотів мати. Казали, в місті був безхатьком, а сюди приїхав випадково заснувши в автобусі, та так і залишився. Ті, хто, як оце Семен, не могли доглядати за рідними горбочками і приїздили раз на рік, платили діду яку копійчину і були певні – коли б не приїхали там буде порядок.
Стукав стукав, а дідок ледь на ногах тримаючись двері відчинив.
— Я тут поминаю зранку. Давайте гроші, я і за ваших чарчину підійму.
Семен невдоволено крякнув і пішов, як було до брата – розпитати, що ж власне сталось.
— А я що, наймит тобі, га? – дивлячись брату в очі обурювався Петро, – Ти будеш по світу роз’їжджати, долари на купу складати, а Петя най працює даремно, чи як? Є ні брате, за все треба платити. То праця, а вона грошей коштує.
Семен ледь себе стримав. Зараз би, як тато колись отого Петра уму розуму навчив би. Але ж обоє дорослі уже. Тут силою не візьмеш уже запізно.
— То ж наші з тобою тато і мама, брате. Вам не соромно хоч перед ними. Живете у їхньому домі, їсте і досі з їхніх тарілок. Вам усе, що за життя довгого надбали залишено, а ви не хочете і палець об палець, – аж запнувся від обурення.
— Я твої доляри не рахую, то й ти до мене не смій лізти. Якщо хочеш, щоб там порядок був – плати! – сказав без краплі сорому.
Семен мовчки витягнув з гаманця п’ятисотку і поклав на стіл.
— Мало. – заявила невістка, – Я в минулому році біля батьків лад наводила, то на цю суму лиш квітів купила і дві туї. Ще тисяча і буде порядок.
Хотілось грюкнути дверима, але згадав про діда у сторожці і процідив крізь зуби:
— Цього вам з головою. Навесні сам усе оформлю.
Навіть не попрощались. Сіли в машину і до самого Києва слова не зронили, настільки вражені обоє були. а вже там усе зваживши таки переказали брату ту тисячу. Телефоном домовились, що Семен раз на рік переказуватиме брату рівно півтори тисячі на догляд за місцем спочинку батьків. Уже третій рік так і живуть.
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора – заборонено.
Головна картинка – pexels.
