– Лідо, що ти собі думаєш, у вересні діти в школу підуть, грошей немає, а ти Степана свого глядиш!
У кожного в цьому житті свій тернистий шлях. Доля балує лише одиниць, а іншим все дається ой як не легко.
Мала Ліда добру господарку, гарного та працьовитого чоловіка. Дарма, що жила в селі, її це ніколи не засмучувало. Більшість жінок з пов’язаною хусткою ходять, а Ліда підборів та яскравих суконь ніколи не цуралася. От і покохав її щиро Степен, де ще знайдеш в селі яскраву красуню таку.
А працьовитою ж була дівчина, то це вже всі в околиці знали. Город завжди чистий, їсти наварено, все випрано та й на подвір’ї завжди охайно та прибрано.
Та ще більше щастя прийшло в сільську хату: наpoдила Ліда двійнят.
Марічка та Михайло росли в любові та турботі, ось тільки жінка все меньше часу мала на себе. Усім навари, попери та й господарство ніде не поділося. Все сама. Степан з ранку до вечора на роботі. Приходив теж втомленим.
Ліда швидко змарніла.
Діти ростуть, а коштів на все не вистачає.
– Лідо, що ти собі думаєш, у вересні діти в школу підуть, грошей немає, а ти Степана свого глядиш! Давай їдь в ту Італію, Галька вже там років п’ять, як сидить, – давала настанови кума.
Так і зробила.
Планувала на пару місяців та пішли в школу діти. Степен з роботи звільнився.
Так і проходив рік за роком.
Ліда висилала усі зароблені гроші, з нетерпінням чекала великих свят, адже відпускали її в Україну лише на Різдво і Великдень. У ті дні її щастю не було меж, вона як ластівка літала над рідними. Але знову приходили дні розлуки і вона залишала своє гніздо зі сльозами на очах.
Степан телефонував рідко, розповідав мало. Діти теж росли, вже мамі говорили, де хочуть навчатися і скільки то коштує. Розуміла жінка, що так не можна, та вже іншого вибору не мала, як заробляти та відсилати, заробляти та відсилати.
Ліда захворіла в Італії, сеньйора зголосилася відпустити додому, пpoблем мати не хотіла.
Старенький автобус приїхав в село. Вийшла Ліда з великими торбами, втомлена, виснажена, але дуже щаслива. Ото рідні зрадіють. Про хворобу вона нікому не розповідала і про приїзд не говорила.
У хаті було порожньо та брудно. Ліда розпаковувала сумки, поставила борщ та взялася прибирати. Ввечері повернулися з міста Михайло з Марічкою. Обіймали матір, приймали подарунки.
-А батько де? – запитала Ліда.
-Мамо, ти не плач, – першим заговорив Михайло. – Батько вже пів року, як живе з кумою, тіткою Ольгою. Не хотіли ми тих сварок, тому тобі нічого не говорили. Але ти не хвилюйся, у тебе є ми.
Ліда вже нічого не чула, останні сили покинули її. Якась безпорадність та розпач огорнули її серце.
– Чого ж ви мовчали діти, хіба ж я не людина, – скрикнула і гірко заридала.
