– Ненавиджу тебе! Мати і дочка, як дві розлючені фурії, гнівно дивилися в здавалося б рідні очі
Ніколь перша не витримала: – Ненавиджу тебе! – крикнула вона матері, і кинулася в свою кімнату. З шумом зачинивши двері, вона повільно сповзла вниз по стінці і заридала.
«Черства, холодна, ніколи не обійме, не приголубить, не поговорить. Ніколи не стає на мою сторону, тільки лає, і нічого не вирішує! Ну, чому мені дісталася така мати ?! Не можу з нею більше жити! Піду, втечу, як тільки це буде можливо. Вона чудовисько, а не мати», – ридаючи, Ніколь шкодувала себе, свою долю, намагалася знайти вихід.
Раптом вона зрозуміла, що вже не одна знаходиться в кімнаті. Перед нею стояла жінка, і уважно її розглядала. Ніколь оторопіла, вона перестала плакати, закрила очі і знову відкрила, в надії, що жінка зникне, але та продовжувала стояти перед нею.
– Підемо, – сказала вона, простягаючи їй руку. Жінка говорила з легким акцентом, на ній було старовинне біле плаття, довге в підлогу, з ніжно-блакитним мереживом, розшите маленькими перлинами. У неї було довге, кучеряве чорне волосся, карі очі, а коли вона говорила, здавалося в них спалахував вогонь.
– Підемо, – повторила вона. «Іноземка», – пробурмотіла Ніколь.
– Підемо, – наполегливо повторювала жінка.
І Ніколь простягнула їй руку. Іноземка взяла її руку, і вони вийшли за двері. Ніколь стала озиратися по сторонах, боячись зустріти матір. Вже тоді всім дістанеться! А їй не хотілося, що б ця дивна жінка зникла. Вона була нею зачарована, і хотілося йти за нею, ні про що не думаючи.
«Я сплю, – подумала Ніколь, – нехай цей сон триває якомога довше»
Ніколь не хотілося повертатися в реальність, де мати, знову буде вичитувати її за черговий проступок.
Але дивно, зробивши кілька кроків по коридору, Ніколь зрозуміла, що вона знаходиться в чужій хаті.
Дівчина з подивом розглядала не бачені обстановку. Великий світлий хол, дзеркала, кругом було багато дзеркал, різної величини. Не встигнувши як слід все розглянути, Ніколь потрапила в зал з каміном. Іноземка посадила її в біле крісло, і сама сіла поруч в таке ж.
– Чекай, – сказала вона, приклавши палець до губ.
Час минав, вони мовчки сиділи, Ніколь дивилася на вогонь, і слухняно чекала невідомо чого. Раптом в зал вбігла маленька дівчинка, вона була вся в сльозах. Дівчинка кинулася на коліна до Ніколь, і заплакала ще сильніше. Ніколь стало шкода дитину, їй захотілося її заспокоїти, але у неї не було досвіду спілкування з маленькими дітьми.
– Тихіше тихіше. Не плач, – тільки й змогла сказати вона, погладивши крихітку по голові.
– Мене мама вилаяла, – крізь сльози сказала їй дівчинка, – вона завжди мене лає. Вона зла! А ти добра, – дівчинка ще сильніше притулилася до колін Ніколь, – Мама ніколи мене не шкодує, не гладить по голові, я хочу, що б ти була моєю мамою, – мовила дівчинка і підняла на Ніколь свої очі. Ці очі … У Ніколь все всередині перевернулося. Вона вже бачила ці очі, тільки вони ніколи не були такими безпорадними.
Ніколь в страху подивилася на чужинку, та теж дивилася на неї.
– Ти все правильно зрозуміла. Ця дівчинка, твоя мама. Твоя маленька мама. Колись твоя мама була маленькою. Колись всі дорослі були маленькими дітьми. Твоя бабуся не мала м’якого серця, життя було до неї сувора, так само вона ставилася до твоєї мами. Розумієш, нема звідки взятися ніжності і ласці, – Іноземка пронизливо подивилася на Ніколь, заглядаючи їй прямо в душу. Різко вставши, вона продовжила:
– Так буде завжди! Ти будеш сувора із своєю дочкою, а та зі своїми дітьми.
– Ні! – крикнула Ніколь в жаху, – Я буду їх любити!
Іноземка наблизила своє обличчя до обличчя Ніколь, і знову в її очах загорівся вогонь.
– Хочеш змінити те, що визначено долею? – з усмішкою запитала вона.
– Я зміню … обов’язково зміню … мої діти отримають ласку і ніжність.
– Ні! Так нічого не вийде! Ти повинна почати не з своєї дитини.
– Не з себе … – прошепотіла Ніколь.
Іноземка випросталася, і жестом вказала на дівчинку, яка все ще обіймала коліна Ніколь.
– З неї! Ти, і тільки ти можеш змінити долю вашого роду, якщо подаруєш їй тепло і ласку.
Ніколь подивилася на дівчинку, на свою маленьку маму, і серце її стислося від жалю. Бідна, бідна моя мама, їй було так само погано як мені. Ну, звичайно, Іноземка права. Ніхто не дарував їй ласку, тому і вона не може подарувати її мені.
– Простягни руку, – попросила Іноземка.
Ніколь слухняно витягла руку вперед, долонею до стелі. Дівчинка, почала зменшуватися, і перетворилася в Дюймовочку.
– Акуратно постав її на долоню, а тепер помісти в своє серце.
Ніколь піднесла долоню до сильно б’ється серця, і дівчинка опинилася всередині його.
– Нехай вона завжди живе в твоєму серці, – шепнула їй Іноземка, і погладила Ніколь по голові.
Все зникло. Ніколь була в своїй кімнаті. Вона струснула головою, відганяючи мару. Що це було? Вона підбігла до дзеркала і подивилася на себе. Так це я. А навколо моє реальне життя. Ніколь вийшла з кімнати. Мати була на кухні, вона сиділа на стільці і дивилася у вікно.
– Мамо, – покликала її Ніколь.
Мати повернулася, і вони зустрілися очима. Вона була незадоволена. Як зазвичай? Або все ж ні? Подолавши страх, Ніколь підійшла до матері. «Як же це робиться?» – подумала вона.
– Ти втомилася сьогодні? – запитала вона, і ніяково погладила маму по голові. Такого ніколи в житті не було в їхній родині. Погляд матері змінився, спочатку було здивування, а потім вона ніби скинувши вантаж, як то вся обм’якла, і притулилася до грудей дочку.
– У нас все чудово – сказала Ніколь, обіймаючи мамині плечі, – я тобі обіцяю.
