– Шкода, що ти забула, що ти моя мама, коли мені була потрібна твоя допомога. – відповів чоловік свекрусі, коли та влаштувала скандал, бо ми зменшили суму допомоги їй.
– В мене вже здоров’я не те, возитись з активним хлопчиком.
Не розумію, що там возитись? Просто забрати зі школи і погодувати Артема. Не потрібно ні уроки вчити, ні гратись з ним. До того ж Валентина Максимівна живе за декілька зупинок від школи. Там пішки можна за 15 хвилин дійти, а що вже казати про маршрутку. Однак свекруха відмовила нам.
Ще минулої весни Артем ходив в садочок. Тоді ми з чоловіком самі забирали сина, свекруху не залучали. На літо ми взагалі відвезли його до моїх батьків. Син якраз набігався і нагулявся досхочу і мама з татом побули з онуком. Валентину Максимівну звісно ж не просили, адже в неї город з весни і до осені.
Раніше ми з чоловіком справлялись самостійно. Адже нічого важкого не було відвести дитину в садок, а потім забрати аж ввечері, після роботи. Зі школою нам вже потрібна допомога. Артем в вересні пішов в перший клас. А оскільки у сина змішане навчання, то це відповідно важче. Коли Артем навчається дистанційно, я можу взяти роботу додому, щоб не залишати сина самого, або можу попросити маму побути з ним.
Але ж коли Артем навчається в школі, то його потрібно забирати в обід. І тут я вже прошу допомоги у свекрухи. Валентина Максимівна живе дуже близько до школи онука. П’ять хвилин на маршрутці. Відповідно легше попросити її про допомогу, ніж дзвонити мамі, щоб їхала за онуком через все місто.
Нас з роботи ніхто не відпустить, щоб забрати Артема зі школи. То ж ми вирішили попросити пані Валентину про допомогу. І тут таке почалось.
– Я не маю здоров’я возитись з вашим сином. Народили – от самі і забирайте зі школи. Чого я маю відкладати всі справи і їхати в школу?
– Але ж ви живете за дві зупинки до школи. Ні мене, ні Андрія не відпустять з роботи, а ви б могли допомогти.
– Ну тоді попроси свою маму, чого одразу до мене прибігла.
– Але мамі їхати дві години з іншого кінця Києва, щоб забрати онука. І все тому, що ви не можете відкласти свої супер важливі справи на пів години і забрати Артема?
Словом Валентина Максимівна відмовила нам. Довелось тоді просити маму. Але мені не зрозуміло одного. Як на городі днями стояти зігнувшись, то здоров’я є, а як забрати рідного онука зі школи, то нема?
Тоді ми знайшли вихід з ситуації. Щоб не просити весь час маму, я попросила знайому. Виявляється донька нашої сусідки знизу теж ходить в ту ж школу, що і наш Артем, тільки в 4 клас. Марина забирає свою доньку на машині, адже боїться в такий важкий час відпускати її саму. То я вирішила попросити її про допомогу.
– Марино, чи не могла б ти забирати і нашого сина після уроків? Бо ми з чоловіком працюємо, а просити маму їхати через все місто кожен раз не дуже хочеться, а я заплачу тобі.
– Та про що розмова? Звісно ж заберу. А платити не треба. Сьогодні я тобі допоможу, завтра ти мені.
Якби не сусідка, я б не знаю як ми викручувались з ситуації. А як віддячити ми знайшли. Просто декілька разів на місяць заправляли машину сусідки бензином. Так Марина забирала Артема зі школи весь перший семестр, а потім і другий. А місяць тому сталась знову подібна ситуація. У тата стався інфаркт. Ми з чоловіком і мамою повезли його в лікарню з самого ранку. Відповідно Артема нікому було забрати зі школи, адже Марина поїхала на тиждень на відпочинок з сім’єю. Тоді Андрій зателефонував мамі.
– Мамо, ти можеш забрати Артема зі школи?
– Знову та сама пісня? Ні, не можу. Попросіть маму Аліни. Хай вона забере онука. А у мене спина болить бігати за Артемом містом.
– У Аліни тато з інфарктом в лікарні, ми не можемо зараз забрати. А ти все одно сидиш весь час вдома, можеш один раз і забрати онука.
– Ну до цієї ж ситуації ви якось забирали Артема зі школи, і сьогодні знайдете спосіб.
Словом чоловік тоді так посварився з мамою, що я думала і його в лікарні залишимо. З татом все добре, йому треба ще декілька днів полежати в лікарні, мама залишилась з ним в палаті, а ми поїхали до школи за сином. Після розмови з Валентиною Максимівною я подзвонила вчительці Артема, пояснила ситуацію і вона погодилась посидіти з ним.
Після цієї ситуації ми зрозуміли, що нам потрібна няня. Так це додаткові витрати, але принаймні ми знатимемо, що дитину забрали зі школи і нагодували, поки ми на роботі. Платити ми збирались з тих грошей, якими щомісяця допомагаємо свекрусі. Ні, ми не припинимо давати їй гроші, просто надсилатимемо трохи менше.
Валентина Максимівна щойно дізналась про це, то одразу подзвонила.
– То ви у хворої людини вже останню копійку забираєте? Не соромно вам? Синку, я ж твоя мама.
– Шкода, що ти забула про це, коли мені була потрібна допомога…
У нас з Андрієм не було ні сил, ні бажання сваритись з Валентиною Максимівною. Набридли вже постійні її маніпуляції здоров’ям. Ми то знаємо, що з нею все добре, адже вона постійно робить на своєму городі. Сподіваюсь вона нарешті зрозуміє, що була неправа.
