ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Йому просто байдуже. А мама мовчала, нічого не пояснювала, лише плакала щоразу, коли я питав. Минуло кілька років і я побачив тата випадково, в іншому районі міста. Він спокійно собі гуляв з маленьким хлопчиком. У нього був новий син, а я - не потрібен.

Так я і зростав, з образою в серці. Саме тому з 12 років почав бунтувати. Не вчився, прогулював уроки, ображав маму. А вона, бідна терпіла. Ось тоді й в нашому житті з'явився Петро Іванович. Якось мама просто привела його до нас на вечерю і сказала мені:

 - Це мій друг, познайомся!

 - То й дружи собі. Я тут до чого?

 - Ми вже досить давно разом, я не знала, як тобі це сказати. Все серйозно і ми хочемо побратися.

 - Тобі що робити нічого?

 - Не говори так зі мною. 

Я дивився на маминого друга й не розумів, що вона в ньому знайшла. Типовий бандит з татуюваннями, таких в 90-х було чимало. Минув місяць і він переїхав до нас. Я всім своїм виглядом демонстрував, як мене це дратує, хамив, вдавав, що не бачу його. 

І якось вже в 16 років я напився з хлопцями, а потім встряг у бійку. Мене так відгамселили, що потрапив до лікарні. Я зателефонував додому і трубку підняв саме вітчим. За пів години він вже приїхав до мене. Як сьогодні пам'ятаю, як він сидів біля ліжка.

 - Ти хоч уявляєш, як мама на це відреагує? Тобі її не шкода?

 - Хіба їй є до мене діло? В неї новий чоловік, нове життя.

 - Ти не правий. Вона страшенно переймається. Послухай мене. Якби ти не випив - цього б не сталося. Алкоголь - твій ворог, спорт - друг. Як збагнеш це - будеш непереможний. Я раніше тренером був, з боксу. Як схочеш допоможу.

 - Та не треба мені цього. Ти для мене ніхто.

 - Дивно це чути від хлопця, котрий до лікарні потрапив. Подумай.

Він тоді сидів біля мене, хоч я цього не просив. А після мого повернення додому повісив в гаражі боксерську грушу і почав мене тренувати. Відтоді я майже не пив.

Коли ж я закінчував школу сказав мамі, що не хочу далі вчитись. Мама вмовляла, плакала і кричала. Та раптом втрутився вітчим.

 - Якщо не хоче вчитись - нехай. Дай йому рік, нехай працює, а потім якщо схоче піде навчатися.

 - Хто ж його на роботу візьме?

 - Візьмуть. Але без діла він не сидітиме!

Я влаштувався на будівництво. Робота виявилась надскладною, я страшенно втомлювався, а заробляв не так багато. Тож через рік вирішив вступати на економічний факультет. Готувався, збирався їхати самий. Та раптом Петро підійшов до мене:

 - В мене є друг в місті. Я поїду з тобою, доки будуть екзамени, житимемо в нього.

 - Нащо ти це робиш? Ти ж мені не тато!

 - Просто хочу. Чи тобі зручніше буде ночувати на вокзалі.

Я й справді не мав, де жити, тож погодився. Врешті вступив і згодом поїхав на навчання. Роки минали швидко. Вже на четвертому курсі я влаштувався на роботу. Додому приїжджав вкрай рідно. Якось пізно вночі пролунав дзвінок.

 - Мама в лікарні, - почув я голос Петра.

Відразу ж поїхав додому. Виявилось, в мами рак, вже давно, та вона це приховувала. Вітчим пообіцяв нічого нікому не казати, поки все не стане зовсім погано. 

Саме тоді я побачив, яким був насправді Петро. Він не відходив від маминого ліжка, доглядав її з такою любов'ю і щиро переймався. Коли ж неньки не стало - почав згасати на очах. Я хотів його підтримати та залишився. 

 - Хіба тобі не потрібно на роботу?

 - Нічого, я відпросився. 

 - Не переймайся, я впораюсь, просто потрібен час.

Згодом я поїхав. Минуло кілька років і я зустрів свою Світлану, одружився, в мене народився син. Я ніколи нікому не казав, що Петро мені не рідний тато. Так вирішив. Нещодавно я приїхав до нього в гості. 

Те, що я побачив, мене страшенно засмутило. Вітчим вже не справлявся. Тоді я без роздумів вирішив.

 - Поїхали до мене! Бери лише найнеобхідніше. Решту - купимо.

 - Але я не хочу вам заважати.

 - Ти не будеш. Навіть допоможеш.

Ми поїхали додому разом. Та моїй дружині це не сподобалось.

 - Ти навіть не порадився зі мною. Як так можна?

 - Це не обговорюється. Це мій тато!

 - Але ж навіть не рідний!

 - Найрідніший!

Ніяка сила не примусить мене змінити рішення. Звичайно, час від часу дружина буркотить. Але вона має це прийняти.

Як гадаєте, я вірно все зробив? Чи справді мені потрібен дозвіл дружини, щоб забрати батька до себе?