ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Святи́й ве́чір (Святве́чір, Багата кутя, Вігілія) — одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Зокрема, більшість християн, які використовують григоріанський чи новоюліанський календар, відзначають свято 24 грудня, а деяка частина християн, яка використовує юліанський календар — 6 січня

Так званий Другий Святий вечір відзначають напередодні свята Богоявлення, 5 січня. У християн, які послуговуються юліанським календарем, ця дата відповідає 18 січня.

Страви

Зі Святвечором пов’язаний обряд приготування першої куті. Її називали багатою, оскільки крім неї готували одинадцять пісних страв, серед яких обов’язково мали бути борщ, риба, гриби, вареники з квасолею та капустою, картопля, узвар. Страви мають бути пісними, тому що Святвечір припадає на останній день Пилипівського посту.

У західних регіонах України на Святвечір вареники роблять із багатьма начинками. Найчастіше — з тушкованою квашеною капустою, з капустою і грибами, з картоплею й грибами, з квасолею. Неодмінно — з тертим маком та фруктами (з вишнями, свіжими яблуками, чорносливом). В окремих районах у вареники заліплюють перемелений маринований оселедець, приправлений сухарями, пасерованою цибулькою і спеціями. Такі вареники називають «креплики» або «краплики» — вважаються окремою стравою. «Солодкі вареники» заліплюють інакше, ніж інші — фігурно: «віночком», рубчиками, зубчиками, «ріжками».

Кутю традиційно готували з пшеничних або ячмінних зерен (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити від луски.

Червоний кут (покуть), де тримають кубельце з кутею та узваром, в народі ще називають «яслами». Власне, кутя з узваром є своєрідним символом смерті Христа, тому при поминках обов’язково готують цю страву; її ще називають «четвертою страшною кутею».

Обряд вечері

За католицькою традицією, ввечері напередодні Різдва Христового, тобто на Святий вечір, родина сідає до столу й споживає так звану Вігілійну вечерю. Така вечеря має бути пісною, абсолютно виключене вживання алкогольних напоїв. Починається Свята вечеря з молитви та читання уривку з 2 розділу Євангелія від Луки, а саме, віршів з 1 по 20, де описується народження Спасителя. Під час цієї особливої вечері члени родини на знак миру і єдності діляться одне з одним шматочком прісного хліба, який називається «облатками». Тут є приклад єдності між Заходом і Сходом: так, католики латинського обряду споживають, діляться одне з одним під час Святої вечері хлібом, а греко-католики та православні ― кутею^[1]. На знак своєї радості люди співають колядки. Після закінчення Святої вечері родина йде до церкви на урочисту Вігілійну чи Надвечірню Святу Месу. За традицією, ця Божа Служба має відправлятися рівно опівночі, та служать на ній всі священники парафії. Це є Служба пастирів — вірні, так само як і вифлеємські пастирі, приходять цієї ночі до убогої стайні, в котрій народився світові Спаситель.

Волиняни напередодні Різдва Христового мастили хатню долівку, заносили оберемок сіна і стелили його під столом. Воно мало пролежати там до Водохреща. Добрим знаком було, якщо у ньому переспав пес або кіт. У західних областях України до хати вносили плуга або ярмо, столярські причандалля, а в інших — випікали тістечка у формі господарського реманенту або збруї, обрядовий хліб «Василі», який також клали на покуть.

Щойно на небосхилі з’являлася перша передвечірня зірка, всією родиною сідали за, як казали, багатий стіл. Він дійсно був багатим — з дванадцяти різноманітних пісних страв, а звідси й назва «багата кутя» чи «багатий Святвечір».

Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем. Вставши, глава сімейства пропонував пом’янути покійників і запросити їх до Святої вечері. Вважалося, що саме в цей час всі близькі й далекі члени родини мають прийти до оселі, а відтак, звільняли для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви та клали ложки. Слідом за господарем усі присутні виголошували молитву. Поетично-хвилювальні слова були звернені до тих, хто «заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги».

Обряд поминання померлих присутній в усіх регіонах. В одних випадках цим дійством започатковували вечерю, в інших — робили це наприкінці. Господар поіменно називав імена небіжчиків, приказуючи: «Хто вмер, той у ямі, а хто живий, той з нами» чи «Царство їм небесне, хай легенько лежиться, а нам легко живеться!». Натомість, залишивши трохи куті в мисці, клали в неї чи поруч ложки, а вдосвіта на Різдво дивилися, чи не перевернулася чиясь; це означало, що власник такої ложки «скоро піде з цього світу».

Наступну молитву виголошували нині сущим — усім членам родини, їм зичили здоров’я і щастя, бажали, щоб гуртом та в злагоді дочекатися наступного Різдва. Після цього господар брав свічку та миску з кутею і, поклонившись до чотирьох кутів, передавав страву дружині. Перед тим, як почати їсти, старійшина, зачерпнувши ложкою куті, підкидав її до стелі — на «приплід». Усі стежили, скільки прилипне зернин, ото стільки з’явиться в новому році ягняток та іншої живності. Друга порція призначалася врожаєві зернових, третя завбачувала кількість роїв, адже традиційно в кожному господарстві тримали бджоли. Тільки після цього починали вечеряти.

На Чернігівщині, перед тим, як почати трапезу, господар, взявши першу ложку куті в рот і, не ковтаючи її, виходив на двір подивитися нічне небо: якщо воно зоряне — наступного року добре вестиметься всяка птиця, а коли зірок мало — доведеться її продавати. Лишень після цього починали вечеряти. Кожен із присутніх, з’ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви, а завершити трапезу ще раз кутею та узваром.

Обряди, пов’язані із кутею

Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов’язано чимало обрядодій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик — на добробут, а запали — на лихе передвістя. До звареного збіжжя додавали меду, але пам’ятали відоме прислів’я: «Не передай куті меду». В інших регіонах заправляли товченим маком, волоськими горіхами, родзинками та іншими приправами до смаку. Усе це розмішували узваром. На особливу увагу заслуговує обряд «Нести кутю на покуттю». Адже вона неодмінно має стояти в новому горщику протягом усіх свят. В одних регіонах це мав робити наймолодший хлопчик у родині. Напередодні батько виплітав йому нові вовняні рукавички; зодягши їх, підліток брав горщика і, несучи його, декламував: «Несу кутю на покуттю, на зелене сіно, щоб бджоли (або курчата) сіли».

На півдні України, як правило, кутю несла господиня, перед тим наказавши всім присутнім сісти і супроводжувати дію звуками квочки («кво-кво»); коли ж ставила узвар, то просила всіх встати й кудкудакати («кудкудак-кудкудак»). Це для того, щоб гарно неслися кури і виводили курчат. Деінде садовили на покуті дітей, і ті гуртом відтворювали пташині звуки. На Чернігівщині господиня імітувала це тоді, як подавала їсти кутю.

Здебільшого відносив на покуть кутю хтось з чоловічої статі. Але на Черкащині перевага віддавалася жінкам. Господиня, несучи горщик, казала: «Кутю на покутю, узвар — на базар, а пироги — на торги: кво-кво…»; діти ж услід підтакували: «Цяп-цяп…». Прилаштувавши горщик, підходила до малят і, поскубуючи їх за чубчики, приказувала: «Чуб-чуб…» — це для того, щоб курчата були чубатими.

На місці, де мала стояти кутя — на покутті — робили кубло із сіна. Власне, в нього і ставили горщик, прикривши хлібом з дрібкою солі. Після закінчення свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщині з цієї трави готували купіль для немовлят.

Відвідування родичів

Після вечері діти мали віднести обрядову їжу своїм хрещеним та бабам-пупорізкам. Щоправда, на Херсонщині робили це перед вечерею. Матері клали на тарілку книш чи калачі, іноді цукерки, і діти, зайшовши до хати, казали: «Добрий вечір! Мама і тато прислали вам хліб, сіль і вечерю…».

Хрещені (навідати їх було за священний обов’язок) забирали принесену вечерю і взамін давали свою; натомість дітей ощедрували горіхами, цукерками чи грішми. Якщо хтось за вечерею необавом чхнув, що вважалося доброю прикметою, то господар символічно «дарував» шмат землі чи якусь тварину, а коли вдавився, то це віщувало сумну вістку. Після всього господиня мила посуд, а воду зливала в карафку, щоб нею напровесні скропити молодий приплід, переважно курчат чи качат, яких вперше випускали на двір.

Передріздвяні обряди та звичаї

Не менш цікаві передріздвяні обряди побутували в Карпатах та на Закарпатті. Крім куті, тут пекли спеціальний обрядовий хліб — «карачун», «крачун», «хлібець». В одних місцях його виготовляли ввечері, в інших — у ніч перед Різдвом, супроводжуючи цікавими обрядодіями. Скажімо, гуцули робили це в такий спосіб: жінка, щоб спекти крачуна, одягалася в гуню і натягала рукавицю, бо «гола рука — це бідність, а крачун — символ достатку». Хоч обрядовий хліб і супроводжував усі святки, символізуючи зимове сонцестояння, але вживали його тільки після Василя.

На Закарпатті обрядовий хліб пекли з пшеничного борошна. Перед тим, як його вчинити та посадити в піч, ґаздиня виганяла всіх з оселі і замикалася. Якщо в родині була відданиця, то змащувала обличчя медом, потім змивала його, а воду, зливши у пляшечку, вправляла в тісто. Коли саджала в піч пшеничні вироби, то казала: «Як цей мід пече в крачуні, так би тобі (ім’я хлопця) пекло серце за мною». Вважалося, якщо цю воду підлити юнакові, то він неодмінно вподобає дівчину.

Напередодні Різдва батько з сином йшли до току з веретою, нав’язували в неї соломи і заготовляли два снопки — один, щоб розіслати на столі, а другий правував за дідуха. Потім направлялися до річки, вмивалися джерельною водою, змочували з трьох сторін крачуна і, прихопивши з собою солому та сніпки, йшли до хати. Почувши постуки в сінях, господиня запитувала: «Хто там дуркоче?» — «Святий Дух з калачами та зі свяченою водою,— відказував ґазда і, переступивши поріг, оповіщав: — Щедрий і добрий вам вечір!».

Дружина, розіславши біля порога якусь одежину (на голу долівку не годилося ступати), відповідала: «Дай, Боже!». Натомість господар пускав крачуна до столу, а ґаздиня, упіймавши його, кидала назад. Якщо хлібець упав долі, то дивилися, чи «не догори, бо це на лихий рік». Подібну обрядодію робили і на щедру кутю.

Після цього батько з сином розстеляли куля на столі, прикритому святковою скатертиною, а дідуха ставили на покуть. Соломою прикривали лави і долівку. Дорослі члени родини тим часом робили перевесла і перев’язували ними попереки, щоб «під час жнив не боліла спина».

Такий звичай побутував на рівнинному Закарпатті. Гуцули ж святвечерювали трохи інакше. Напередодні багатої куті господар разом із сином (а коли не було, то з дружиною, котра одягала чоловічу шапку) тричі за сонцем обходили оселю, тримаючи в руках хліб, по ложці меду й куті, а також жаринки, ладан і свічку на тарілці. Потім заходили у хлів і робили на одвірках та між рогами тварин хрестики, і проголошували заклинання.

Міцно позамикавши двері, обсипали довкола маком «од відьом», а біля порога клали зубок часнику та сокиру «від вовків». Лишень після цього заходили в хату з «колядником» — обрядовим снопом. До речі, мешканці Карпат намагалися завести в світлицю й полазників — ягнятко або телятко й нагодувати його. Деінде влаштовували символічний обряд частування диких звірів.

Ворожіння на Святвечір

Ось такі найвідоміші обряди, пов’язані зі Святвечором на теренах України. Не менш поетичними були й ворожіння та заклинання. Скажімо, хлопець, який не хотів, аби до його юнки засилали сватів інші парубки, йшов увечері до млина, брав три скіпки зі шлюзів, які перетинали лотоку, загортав їх у ганчірку і таємно втикав у одвірок нареченої, приказуючи: «Як сеся застава не пущає воду на лотоки, так би (ім’я дівчини) не пускала сватів, окрім моїх».

Дівчата, відповідно, йшли до ополонки, роздягалися і, скропившись водою, нашіптували: «Як сеся вода біжит, так би за мнов бігали сватачі!». Натомість удома розплітали волосся, брали в руки хліб і, тричі обійшовши оселю, дивились у вікно, де начебто «має показатися доля».

Дехто з юнок вмивав обличчя калиновим соком, щоб завжди було рум’яним.

З багатим Святвечором пов’язано чимало повір’їв. Господарі готували для взуття нові солом’яні вустилки, котрі носили до Василів, потім перевертали їх на другий бік, а після Водохреща ними підкурювали корів, котрі хворіли. На Лівобережній Україні хлопці та дівчата робили для правого чобота вустилки з сіна, що лежало на покуті, а напередодні Нового року вустилку клали під подушку, приповідаючи: «Хто мені судиться, той сю ніч присниться».

Крім того, дівчата мили посуд і виносили його на вулицю, постукуючи в миски; звідки відізветься пес, туди піде заміж. Потім підходили до вікон сусідів: якщо чули слово «сядь» — не пощастить вийти заміж, а коли «йди» — в цьому році прийдуть свати. Якщо дівчина хотіла побратися з хлопцем, то підходила до хліва і слухала, як поводять себе свині: тихо сплять — в родині буде лад, а коли кричать — у сім’ї будуть часті сварки…

Ворожили і в такий спосіб. Дівчата, пов’язавши вузлами хустини, клали їх у ночви й імітували руками, начебто палають збіжжя — чиї хустки випали на долівку, ті юнки підуть заміж. Після цього клали на столі різні речі (сокиру, ножиці, чарку тощо), із зав’язаними очима почергово підходили,— до якої речі доторкнулася, таким на вдачу буде майбутній чоловік.

Крім молоді ворожили й старші люди, їх переважно турбувало, скільки кому жити. Ставши між лампадкою і свічкою, дивилися, чи буде подвійна тінь; якщо тільки одна, то це на швидку смерть. Діти в цей час вдосталь гралися на розстеленій долі соломі, відтворюючи звуки домашньої птиці чи сценки збирання грибів у лісі. Щоб діти не плакали («бо будуть цілий рік каверзувати»), їм давали гризти горіхи, аби «не боліли зуби». Проте суворо забороняли їсти на дворі, бо «птиця постійно клюватиме зерно в посівах». Цього дня намагалися не ходити в позички, щоб «не жебракувати цілий рік».

Народні прикмети 24 грудня

• Сонце з відблисками з боків – будуть морози.
• Сонце в колах – до багатого врожаю.
• Сонячні промені йдуть вгору – до похолодання.
• Якщо вони опускаються вниз – буде заметіль.
• Сині хмари на небі – до теплих дощів.
• Якщо 24 грудня тепло, а вночі заморозки, погода у квітні буде погожою.
• Якщо на землі лежить сніг – літо буде холодне.
• Ясне і зоряне небо – до ранкових заморозків.
• Опівдні сонце виглянуло за хмар – до спекотного літа. Якщо похмуро вдень, то літо буде дощовим.

Що не можна робити 24 грудня

• Посиденьки та братчини не проводилися аж до 6 січня. Віряни люди строго дотримувалися Різдвяного посту.
• Також у цей день не можна лихословити.
• Ще не варто зустрічатися з людьми, які вам неприємні.
• Жінкам цього дня заборонено важко працювати, шити, в’язати й прати білизну.
• Дівчатам не можна розчісувати волосся й мити голову.
• Не можна веселитися і співати пісень.