5 українських книг для зимового читання, про які ви, ймовірно, не чули
Саме для зимового читання пасують нові книжки, як наших сучасників, так і класиків літератури і мистецтва, оскільки заявлені в них теми вимагають вдумливого, неспішного ознайомлення. Пережите радянське минуле, воєнне сьогодення, київський андеграунд і українсько-французький авангард разом із гостросоціальною історією нашого сьогодення – ось які сюжети приготували нам автори кращих книжок зими.
Юрій Андрухович. Коханці Юстиції. – Meridian Czernowitz, 2018
Нарешті «живий» класик сучасної літератури порадував нас новою книгою, названою чи то ним самим, а чи видавцем – «паранормальним» романом. Насправді, це, звичайно ж, не роман, оскільки його автор давно вже перейшов на есеїстику, а «вісім з половиною» чудових оповідань. Саме вони й складаються в своєрідний роман – з часом, пам’яттю, дитинством-юністю і, безумовно, радянської зрілістю. Більш того, об’єднує їх нехай навіть не сюжетно, але принаймні тематично – спільна риса, притаманна всім героям оповідань. Це, по-перше, пристрасть до злочинів, а по-друге, таємне кохання. В цьому випадку, як бачимо з назви «роману», всі вони залежить від богині правосуддя. Кого ж ми бачимо в цій галереї вбивць і душогубів, що населяють незвичайний епос кримінального світу, що родом із судових актів і кримінальних хронік старого Львова? Представники його строкаті і розмаїті, це і герої міських легенд, і чорнокнижники, і повстанці – вигадані, реальні, живі та мертві душі з колекції таємних пристрастей. Розбійник Самійло Немирич, таємний агент Богдан Сташинський, середньовічний чернець Альберт Віроземській, терорист Мирослав Січинський, бізнесмен Маріо Понґрац, причетний до розстрілу підпільників-націоналістів і навіть Фантомас з кінематографічного дитинства автора. «Щоб цей роман мені врешті написався, я мусив кілька разів ставати іншою людиною. Я не вигадував цих історій: вони самі мене знаходили, а я лише доповнював їх вірогідними деталями. Хотілося створити густо-насичений і в той же час абсолютно захопливий текст, від якого читачеві дуже нелегко відірватися. Судячи з реакцій перших читачів, це значною мірою вдалося», – розповідає письменник.
Оксана Забужко. Після третього дзвінка вхід до зали забороняється. – К.: Комора, 2017
У цій збірці відомої поетки, письменниці і публіцистки представлена її мала проза – від ранніх оповідань до визнаних шедеврів, перекладених багатьма мовами світу. Зокрема «Інопланетянка», «Дівчата», «Казка про калинову сопілку». Декларована відсутність художньої «шпарини» між ліричною героїнею та авторкою через що життєві одкровення не стають літературними, свого часу сприяли становленню в Україні феміністичної «автобіографічної» прози. Нова річ у збірці – це повість про «покоління відкладеної війни», в якій драма стосунків між матір’ю і дочкою перегукується з трагедією в суспільстві. З чоловіками у цій повісті не краще. «Чоловік уже звично починав день із фейсбучної стрічки, звідки визбирував фото АТОшних сиріт (Ольга так і не привчила себе на них дивитися, їй одразу набігали повні очі сліз, а потім доводилось іти на кухню налити собі чогось міцного, щоб попустило…) – копіював і вносив у окремий файл банківські дані з прохань про допомогу й регулярно перераховував невеличкі, на кількасот гривень, суми: податок на сумління, думала Ольга, але вголос цього не казала – вони взагалі багато чого за ці роки перестали казати між собою вголос, цього теж навчила їх війна: навчила, що словами руйнувати значно легше, ніж кулями, тож краще поводитися з ними обережно й не витрачати намарно без певності».
Олег Лишега. Laterna Magica: немонтоване кіно. – Брустурів: Дискурус, 2017
Здавалося, автор і герой цієї незвичайної книжки, не так давно пішовши у небуття, вже не має дивувати своїм стилем життя і поведінкою, гідною Грицька Сковороди, але цього разу все одно вийшла справжня дивовижа. Дружня компанія на чолі з поетом спустилася у підземелля в славному місті Лева, щоби погомоніти про час і літературу. Свічки, яблука, вино, надворі 2004 рік. Оформлення режисером Дарією Ткач в стилі кіно-прози, яку практикували авангардисти 1920-х і продовжив у шістдесятих Драч з Вінграновським. Тож головний тут Олег Лишега, який розмовляє з поетом Богданом Смоляком, і до якого, тим не менш, пасували б рядки Ліни Костенко з її вірша «Незнятий кадр незіграної ролі»: «Його в обличчя знали вже мільйони. / Екран приносить славу світову. / Чекали зйомки, зали, павільйони,— чекало все! / Іван косив траву». Ось і тут, у львівському підземеллі, де відбувається поетично-артистичний перформанс, зафіксований на камеру і розписаний в коментарях ті ремарках, стоїть домовина, яку пробив небіжчик, щоби вибратися назовні. І звучить символічний вірш «Бийся головою об лід». Символ християнства – риба – цього разу знову згадується в розмові, тож доречно буде наголосити, що герой оповіді, бородатий і мудрий поет Лишега завжди був оточений цієї «рибною» символікою, вийшовши у черговий раз «з роси й води» до читача на лови минулого, в якому він, як живий.
Михаїл Гранд. Завжди поруч. – К.: Саміт-книга, 2018
Герой цього гостросоціального роману Флоріан – успішний юнак із заможної родини, який скінчив юридичний вуз і готується до роботи за кордоном. Але чи це йому потрібно, чи не рухається він хибним шляхом по життю? Забагато умовностей, обов’язків перед батьками, які бачать в синові візитну картку родини, бажаючи йому доброї кар’єри. І лише уміння розпізнавати знаки і символи долі, які трапляється за сюжетом, рятує юнака від хибних рішень. Так, завдяки забутому іграшковому ведмедику він не летить за кордон, а кохана Жоржина, з якою планував спільне життя, раптово кидає його, такого передбачуваного і запрограмованого. Але блукання бідняцькими районами рідного міста, де він ніколи не бував, зустрічі з тамтешніми мешканцями, і зокрема занепалим редактором, наштовхує його на ідею кинути все і написати книгу про соціальну нерівність. Зустріч з чарівною студенткою на ім’я Аврора, яка кардинально відрізняється від меркантильної та пихатої Жоржини, надихає нашого героя на творчість, а згаданий редактор допомагає з виданням книги. І навіть трагічний випадок у горах, куди Валеріан рушає з батьком на знак примирення несподівано зближує його з родиною під час довгоочікуваної презентації його омріяного проекту.
Віта Сусак. Олекса Грищенко. Динамоколір. – К.: Родовід, 2017
Важливість цієї книжки у не зайвій згадці про те, що без минулого немає майбуття. А в минулому світові бренди в культурі розповсюджувалися у всіх географічних напрямках, тож не дивно, що творчість художника, про якого розповідає відома львівська авторка, була пов’язана з Україною, Росією і Францією. За доби експериментів у мистецтві 1910-х років він розробив власний мистецький напрямок – Динамоколір, базований на поєднанні принципів кубізму і формальної мови ікони. Так само варто згадати про ще один «інтернаціональний» момент, в якому завжди губилася першість українського акценту. Коли в пореволюційній Москві відкрили Музей живописної культури (1919-1929), згаданий «динамоколір» Грищенка експонувався поруч з експресіонізмом Кандинського і супрематизмом Малевича, що свідчило про діалог «на рівних». Що сталося у житті метра після того, як він залишив Москву у 1919, опинився в Константинополі, далі – в Греції, після чого дістався до Парижа і осів у Франції – про це можна дізнатися з цієї розкішної книги-альбому. Не кажучи вже про те, щоб, нарешті, усвідомити, яке значення мали легендарні українські художники-емігранти не лише для світового «інтернаціонального» мистецтва, але й для рідної культури.
