ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Понад тридцять тисяч жителів Маріуполя пройшли через російські фільтраційні табори. Такі дані наводить Донецька обласна військова адміністрація. За інформацією уповноваженої Верховної Ради з прав людини Людмили Денисової, біля Маріуполя діють чотири такі табори. Під час довгих допитів, перевіряючи документи та розглядаючи татуювання, військові та співробітники спецслужб РФ шукають серед біженців українських держслужбовців, військових, співробітників СБУ та поліції. Доля тих, хто не проходить перевірку, невідома. Декого з «неблагонадійних», за даними української влади, депортують до Сибіру або на Далекий Схід.

Нині вдалося поговорити з 17-річною мешканкою Маріуполя. Разом із сім'єю вона пройшла через «фільтрацію», після чого вибралася на підконтрольну Києву територію.

— Фільтраційний табір – це не поселення. Була просто колона із сотень машин. Виходити не можна навіть у туалет. Набрякають ноги, болить все тіло. Ми простояли повних два дні та дві ночі. Сказали, що фільтрація розпочинається з 14 років. Моїй сестрі 12 років. Вона залишилася у машині. Мама також. Вона ще тоді не ходила. З нею просто не стали возитися. І добре! Мама могла злякатися того, що ми чули.

Коли ми з татом йшли на це фільтрування, я розуміла, що мені буде дуже складно. Як я можу відмовитись від України? Ніколи не забуду розмову двох солдатів:
— Що ти робив із людьми, які не пройшли фільтрацію?
— Застрелив десять, а далі не рахував – нецікаво.

Мене залишили у першій операційній будці. Взяли документи, відсканували, зняли відбитки пальців. Паралельно перевіряли мобільний телефон. У кімнаті було п'ятеро солдатів зі зброєю, і я одна. Дуже страшно. Стали підкошуватись ноги, коли солдат, який лежав на матраці, сказав: «Не подобається? Попереду ще будуть жінки. Знайдемо щось». Я їм не сподобалася і мене просто виштовхнули. Чекати на місці батька не дозволили.

Сказали їхати на Бердянськ. Там тато розповів, як він пройшов фільтрацію. Запитання були найнеприємніші. І не лише про владу, про Україну та всю ситуацію. Що він робить та планує робити далі? І навіть: «А чи не відрізати тобі вухо?» Коли зрозуміли, що в телефоні перевіряти нічого і там навіть сімки немає, стали запитувати, хто він такий. Їм не подобалося, що казав тато. Вони почали його штовхати, вдарили чимось важким по голові. Що далі, тато не пам'ятає. Отямився вже на вулиці.

Дорогою від Бердянська до Запоріжжя ми пройшли 27 блокпостів. На кожному було те саме. Про фільтрацію вже не питали.

Коли побачили український прапор, то не могли повірити своїм очам. Папа сказав, що це може бути ще одна провокація. Потрібно мовчати та ще потерпіти. На блокпосту тато мовчки показав машину. Ми боялися чергового фільтраційного табору. Але коли побачили нашу прописку і стали запитувати нас: «Маріупольці, що там? Який жах ви пережили? – ми зрозуміли, що це наші, що ми вже на землі. Окупант не може говорити такою гарною українською мовою.

Ми бачили їхні шеврони, ми бачили їхню форму. Там навіть небо було інше. Воно було чисте. Там не було того пилу, який підстрибує і залишається в повітрі через вибухи. У нас виникла надія, що ми можемо налагодити своє життя. Ми цього заслужили після всіх тих жахів. Ми дуже хотіли жити.