Батьки мого чоловіка жили у гарному приватному будинку. Якось свекор прийшов до нас і запропонував помінятися – він переїде в нашу двокімнатну квартиру, а ми в його будинок. Ми подумали і погодилися,
Батьки мого чоловіка жили у гарному приватному будинку. Три роки тому не стало свекрухи. Відносини у мене і з мамою, і з її чоловіком
завжди були хороші, при її житті ми спілкувалися, завжди збиралися, як всі сім’ї – у свята і в разі потреби.
Після того, як не стало мами, свекор постійно скаржився, що не може в ньому перебувати в їхньому будинку, бо все навколо нагадує
йому про дружину, а через кілька місяців попросив нас обмінятися житлом.
Ми жили в двокімнатній квартирі, яка була в непоганому стані, житло було обставлено сучасною побутовою технікою, звичайно,
самотній літній чоловікові такий варіант більше підходить, плюс – моральний фактор. Ми з чоловіком подумали кілька днів, і
погодилися. Коли повідомили про свою згоду свекру, той зрадів, довго дякував і вибачався за те, що доведеться возитися з речами і
оформленням.
Ми його заспокоїли, що все це – дрібниці, і протягом місяця все влаштували.
Близько тижня в новому житлі ми провели спокійно. Облаштовувалися, дещо переробляли під свої уявлення про господарство, одним
словом – стали домовласниками.
Свекор теж звикав до квартири, і ми навіть іноді турбувалися, дзвонили і цікавилися, чи не потрібно йому щось?
Одного ранку ми збиралися на роботу, була присутня звичайна ранкова метушня і раптом пролунав дзвінок. Я вийшла відчинити двері
– на порозі стояв свекор. Спочатку злякалася, хіба мало що трапилося, але, він спокійно сказав:
– Доброго ранку! А я привітатися зайшов! Як ви тут?
– Та нічого, все добре, на роботу збираємося, Вікторе Павловичу.
– А, ну збирайтеся, сяду з вами, чайку вип’ю.
– Звичайно, заходьте!
Ми випили чай, і зібралися йти. Свекор запитав, чи можна йому залишитися, і зголосився полагодити кран. Чоловік навіть зрадів, я не
заперечувала.
Але на наступний день повторилося те ж саме! На порозі знову стояв свекор і знову – «привітатися!» Наш прийом був уже менш
привітним, але це його не зупинило. Віктор Павлович почав приходити щодня, включаючи вихідні, коли хотілося повалятися в ліжку
зайву годинку. З однією лише різницею – по суботах і неділях до «а я привітатися зайшов» додавалося ще «А ви що, спите ще?».
Ми вже почали здригатися від дзвінків в двері, а свекор, ніби не помічав, що доставляє нам занепокоєння. Чоловік намагався з ним
поговорити, пояснити, що вранці нам колись обговорювати останні політичні новини, зведення цін і прогноз погоди на тиждень, а у
вихідні хочеться відпочити. Візити свекра не припинялися. Аргумент у нього був залізний: «Вам що, чашки чаю шкода?»
Винятками не були навіть ті дні, коли чоловік їхав у відрядження, а таке траплялося два-три рази на місяць. Одного разу, під час його
від’їзду я вирішила не відкривати двері, але він довго стояв під вікнами і двері довелося все-таки відкрити, і пролунав радісноздивований монолог «гостя»:
– Вікторе Павловичу, а що, ви у себе не можете чай попити вранці? Мені на роботу потрібно збиратися! – кажу.
– Так я ж не заважаю, – спокійно відповів мені свекор.
Коли повернувся з відрядження чоловік, ми почали з ним думати, що робити з таким настирливим гостем. Згадали, що Віктор
Павлович хотів завести собачку, щоб гуляти. Ми відклали покупку нового дивана і телевізора, і через тиждень привезли свекру чудове
породисте цуценя.
Те, що він зрадів – це нічого не сказати. Ми побачили просто дитячий захват, і вдячність зі словами: «Ну, тепер нам є чим зайнятися!» і
це вселяло певний оптимізм з приводу ранкових відвідувань.
Але зраділи ми дуже передчасно. Як і після переїзду, спокійно було близько тижня, а потім, як зазвичай, о сьомій ранку – дзвінок у
двері, і – Віктор Павлович, тільки не один, а з собачкою.
Після появи у свекра собаки змінилося в нашому житті тільки одне – до тем про політику, цінами і погоді додався розділ про собаку.
Відверто кажучи, ми вже й не раді, що погодилися на такий обмін.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
