Бідний хлопчик не міг дозволити собі купити продукти. Те, що зробив власник магазину -безцінно!
«Привіт, Гаррі», – сказав Міллер бідному хлопчикові. «Як у тебе сьогодні справи?».
«Здрастуйте, містер Міллер. Я в порядку, дякую. Просто милуюся цим горошком, він такий гарний … ».
« Так, він хороший. Як твоя мама, Гаррі? ».
« Їй стає все краще і краще! ».
« Це дуже добре. Я можу тобі чимось допомогти, Гаррі? ».
« Нічим, сер. Я просто милуюся горошком ».
«Може, ти хочеш взяти трохи?», – запитав Міллер.
«Ні, сер. Я не маю чим заплатити ».
«Ну може у тебе є щось для продажу? Деякі діти продавали мені свої скляні кульки в обмін на їжу ».«О, у мене теж є скляна кулька!», – сказав Гаррі, і почав ритися в кишені. «Але у мене всього одна».
«Так? Дай-но я подивлюся на неї », – сказав Міллер. Хлопчик простягнув руку, в якій була блакитна кулька.
“Ось. Гарна, правда? ».
« Звичайно », – відповів Міллер, вивчаючи кульку. «Єдине що – вона синя, а я хотів червону. У тебе вдома є так ж червона? ».
« Думаю так. Треба подивитися”.
«Скажу тобі ось що. Візьми додому цей пакет з горошком, а в наступний раз, коли йтимеш повз, занесеш мені червону кульку».
“Справді? Обов’язково занесу, містер Міллер! ».
Місіс Міллер, яка стояла поруч, підійшла, щоб допомогти мені. Помітивши мій інтерес до обміну, вона посміхнулася і сказала: «У цьому містечку є ще два таких же бідних хлопчика. Це жахливо. Джо просто любить торгуватися з ними. Він продає їм горох, яблука, помідори та інші продукти. І купує у них скляні кульки. Спочатку він говорить, що йому не подобається їх колір. Потім, коли вони повертаються з червоним кулькою, Джо вирішує, що тепер йому не подобається цей колір. Він відправляє хлопчиків додому з пакетом продуктів і просить принести зелену або оранжеву кульку. І так постійно».
Я з посмішкою вийшов з магазину, вражений добротою цієї людини. Через деякий час я переїхав до Монтани, але ніколи не забував історію Міллера, хлопчиків і їх обмін кульками. Минуло кілька років. Кожен наступний пролітав швидше попереднього. Зовсім недавно мені довелося відвідати старих друзів в Колорадо, і там я дізнався, що Міллер помер.
У той день якраз був похорон, і мої друзі не могли не піти. Я погодився супроводжувати їх. Після прибуття в морг ми зустрілися з родичами, і висловили їм свої співчуття. Попереду нас йшли троє молодих людей. Один з них був у військовій формі, у двох інших були гарні зачіски, темні костюми і білі сорочки. Виглядали вони гідно. Вони підійшли до місіс Міллер. Кожен з них обійняв її, поцілував у щоку, сказав кілька слів і перейшов до гробу Міллера.
Вона затуманеним поглядом спостерігала, як кожен молодик ненадовго зупинявся і прикладав свою теплу руку до холодної, блідої руки в труні. Всі вони покинули морг, витираючи сльози. Прийшла наша черга зустрітися з місіс Міллер. Я сказав їй, хто я, і нагадав їй історію, що сталася багато років тому, про яку вона мені розповідала. Про обмін продуктів на скляні кульки. Її очі блищали, вона взяла мене за руку і підвела до гробу.
«Ці троє молодих людей, які тільки що вийшли, і є ті хлопчики, про яких я вам розповідала. Вони просто сказали мені, що дуже цінують те, що Джо для них зробив. Тепер, коли Джо не може змінити свою думку про колір або розмір кульки, вони прийшли віддати свій борг. Ми ніколи не були дуже багаті, але зараз Джо може вважати себе найбагатшою людиною в Колорадо». З любов’ю і ніжністю вона підняла мляві пальці свого померлого чоловіка. Під ними сяяли три червоних скляні кульки …
