Була колись на нашому горищі скриня. І було там кілька пакунків у грубому коричневому папері, перев`язані дратвою..
Була колись на нашому горищі скриня. Бабця все її замикала на колодку, щоб ми з Питровною не влізли. В ній зберігався стратегічний запас: цукор-рафинад, сіль і кілька пачок великих, довгих німецьких сірників. Оті сірники і цукор – то буля така святиня, що бабця так не пишалась новою кофтою, чи спідницею, як ними. То був подарунок майора Готліба на Новий 1942 рік. Як їх бабця вберегла, коли “совіти” хату спалили – велика таємниця. Але не про те мова. Про вишиванку.
Двічі на рік бабця міняла в скрині мишоловки. І ми, затамувавши дихання, дивились із Питровною на те, як бабця перебирає складене в ній добро. І було там кілька пакунків у грубому коричневому папері, перев`язані дратвою. В двох лежали весільні строї діда і бабці, ще кілька були зі старими світлинами та різними дрібними речами. А в одному були чоловічі старі сорочки. Бабця гонила нас із Питровною з горища, коли витріпувала їх та пересипала нафталіном. Бо…
Дивні вони були. І страшні. Бо ми ж з Питровною, коли бабці не було, тихцем витягли скоби з трухлявої деревини і зняли колодку. Дістали того пакунка і розгорнули. Одна сорочка була дідова – це ми зрозуміли, бо бачили дідове фото за 1936 рік, де він у ній. Але тут сорочка була з діркою від кулі нижче плеча, якраз в тому місці, де в діда був глибокий шрам. Ми бачили його на косовиці, дідо тоді жартував, що то баба Сянька скаженою була і діда за серце колись вкусила і він мусів на ній женитись. Бо боявся, що бабця зовсім сказиться та й може з`їсти якусь добру людину.
То вже пізніше мій хресний розказав мені, що в тій сорочці дідо пішов на Великдень 1945 року Паску святити до церкви. І були в церкві двоє бійців УПА з лісу. А хтось доніс, що вони там є і серед Служби церкву оточили “стрибки”. Солдатня була з росії, п`яна і відкрила стрілянину просто по людях. І дідо прикрив собою якусь вагітну жінку зі Стіжка…
А друга сорочка була замала на діда Михалка. Дідо ковалем був і таким на зріст, що ми з Питровною малими питали, чи може він до неба дістати.
А сорочка була, ледве, що не на нас. І дивна така. З фабричного сатину, більше схожа на спідню білизну. Але попри комір, зі споду вишита червоними нитками. Хрестиком. Ті хрестики були якісь недолугі, кривенькі, неоднакові. Так, ніби дитина мала шила їх. Чи мітки хтось на пам`ять залишав…
Дідо нам пошепки розповів. Але, щоб – нікому ж на світі…
То була звичайна робоча сорочка. Однострій для працівників тайги. Вона одягалась в`язнями табору під куфайку.
Але ця була особливою. Великодньою. В таборі на Великдень було своє свято – подвійна норма лісу. Але невільники, бодай вночі, в бараках вигадували собі паски і крашанки, а, як був у таборі священик – то вже й воскресіння направду, бо служили пошепки Службу.
Був у діда в тому таборі побратим з-під Вараша, Микольцьо. Відбував покарання за те, що збирав старожитності, пісні по селах, малював ікони і не доніс на сусіда-повстанця. Націоналіст, одним словом.
Микольцьо сумував дуже за домом, за Україною, співав пісень на лісоповалі. Сидів у карцері, але, все-одно, співав. А в 1957 році підібрав якусь червону шмату, розпоров її на нитки і повишивав собі зі споду коміри сорочок. Зі споду – щоб начальство таборове не бачило.
А воно побачило. Якраз на Великдень влаштували в таборі трус. Начальник барака, наш, українець, галичанин, але комуніст всім серцем, з Сокаля, подіставав ті сорочки з-під нар, побив Микольця та віддав під трибунал. І Микольця розстріляли. В тій, вишитій зі споду сорочці прямо в таборі. Щоб іншим був приклад.
Але сорочок було дві і про одну забули, бо саме випрана була і сушилась на шворці. То дідо її зберіг і привіз додому. Думав, що віддасть родині, жінці. Але, коли дідо повернувся, то Микольцьова жінка вже жила з колгоспним комірником і дідо не став її турбувати. Так і лишилась в нього та сорочка. І пам`ять.
Шануймося! Бо світ наш вишиваний кольорово, але зі споду – червоний…
