Був звичай, що обов’язково по вечері йшли в гості до брата, відвідували близьких родичів, батьків. Кутю залишали на столі, а в ній – ложки, “якщо прийде хто з пoкійникiв”
Колядування
Колядувати починали тоді, коли зжинали першого снопа, а не на Різдво по обіді. Цей звичай побутував не лише на теренах Середньої Наддніпрянщини. Цей звичай побутував від Перемишля до Дніпра і далі в хліборобських районах. У Карпатах такого звичаю не було. Але коли починалася Пилипівка, то співати не можна було, а колядувати можна, Зрештою, колись треба було й вчитися тих коляд.
Святкову коляду в різних місцевостях починали по-різному. До прикладу, на Бойківщині, звідки я родом, колядувати починали вже за вечерею.
Останні два століття це були християнські коляди, приблизно ті самі, що й зараз. Створювали їх у монастирях та в духовних школах. Спочатку вони були церковнослов’янською мовою, так само як і богослужіння в той час. Церковні коляди витіснили з ужитку давні дохристиянські народні колядки.
Народні колядки переважно містять побажання здоров’я, благополуччя, достатку. Однак кожному колядували окремо: господареві, щоб дав достаток родині; господині, щоб хату і дітей пильнувала; молодцеві, щоб міг проявити свою силу, здібність, спритність, щоб знайшов собі пару; дівчині, щоби була гарною, знайшла собі пару, була доброю господинею; вдовиці, щоби пережила втрату. Зараз ті народні колядки ніхто не виконує, окрім деяких професійних гуртів.
Були навіть колядки і щедрівки для худоби, зокрема для волів. На Середній Наддніпрянщині, особливо на Лівобережжі, на теренах Східного і Середнього Полісся побутували дитячі колядки (ще у 20 – 30-их роках минулого століття їх багато записали) з цікавим змістом:
Щедрую, щедрую, я пироги чую.
Як не дасте пирога, візьму вола за рога
Та виведу на поріг, та заріжу на пиріг.
У ріг буду трубити, а воликом робити.
Де волик рогом – там жито стогом.
Де волик ногою – там жито копою.
Або інший варіант:
Візьму вола за рога та виведу на поріг,
Та викручу правий ріг,
А кобилу за чуприну та поведу на могилу.
А з могили на торжок, дайте, дядьку, пиріжок.
Ці дитячі колядки виконували речитативом. А це найдавніша форма виконання творів усної народної творчості. В Олевському районі Житомирської області, в Рокитненському районі Рівненської перше колядують не “Бог предвічний”, не господареві, а… волові. Хоча самих волів там уже давно немає, нерентабельні… Віл був головною тягловою силою, ним возили, орали і могли виростити стільки хліба, щоби прогодуватися.
Святий вечір хоч і давніший, але в останні століття був і є прелюдією Різдва. До другої години ночі нічого м’ясного не їли. На саме Різдво, повернувшись додому після літургії, сідали снідати.
Найбільшою урочистістю було колядування, яке розпочиналося по обіді. Це обхід дворів, який робила переважно молодь, чоловіки середнього віку, бо старші, як правило, не ходили. У великих селах завчасу розподіляли, за яким гуртом який кут села закріплений, а в малому достатньо було й одного гурту. Гурти збиралися біля церкви і визначали, від якої хати починають і якою закінчують. Закінчувати могли в церковного старости, там і рахували гроші.
Кожен гурт мав “отамана”, чи “березу” – старшого поважного чоловіка, який добре знав колядковий репертуар та умів гарно віншувати. Віншування було дуже важливим, можливо, навіть важливішим за колядки.
Залежно від того, кому колядували, для того було й віншування. Тепер же колядують переважно для всієї родини, а раніше, якщо була колядка для бабці, то й віншування для неї, якщо для парубка, то й віншування для нього. Віншування не промовляли, а виконували речитативом.
Наприклад, для дівчини:
В городі зілля, в хаті весілля,
В городі рутка, за столом дудка,
В городі дочка, а нам пива бочка.
Бочка не бочка, хоч барилочка.
А з того жарту нам горілки кварту.
Гречна, велична, як паляниця пшенична.
