Через вісім місяців я вийшла з пологового будинку тримаючи абсолютно здорового синочка.
Свого, на той час ще майбутнього чоловіка я зустріла на вечірці. Покликала мене туди моя подруга, а оскільки у вечір п’ятниці залишатись на самоті мені не хотілось, я залюбки погодилась. Нікого з присутніх я не зустрічала раніше, але мене добре прийняли у свою компанію. Серед них був й Іван. Ми відразу сподобались один одному, а тому по закінченню вечірки домовились зустрітись на наступний день у тихішому місці. Так ми й стали нерозлучними.
Наші стосунки розвивались у відносно швидкому темпі, бо вже через рік ми стали жити разом. І хоча згідно з законом ми не були одружені, але вважали себе сім’єю. Незважаючи на те, що ми з Іваном були цілком щасливі, ні моїх, ні його батьків не влаштовувало те, що ми не узаконили наш союз. Тому врешті-решт, на 6 рік наших стосунків, Іван зробив мені пропозицію.
Як тільки ми одружились, то стали планувати дітей. Більшою мірою це була ініціатива Івана, адже він завжди мріяв про велику сім’ю, а я була загалом не проти. Ми віднеслись до цього дуже серйозно: стали вираховувати овуляцію та робила спеціальні тести. Але як ми не старались, за більш, ніж два роки регулярних спроб у нас нічого не виходило.
Поруч з нашим містом була дуже хороша клініка репродуктивного здоров’я, а тому я вирішила записатись на прийом. Мене обстежили, взяли безліч аналізів та вже через 3 дні я дізналась результат. Після невдалих спроб я була в розпачі, то ж і не сподівалася на позитивний результат. Але лікар повідомив мене, що я повністю здорова і готова до зачаття дитини. Але тепер, лікар хотів обстежити й Івана.
Я довго думала, як зможу переконати чоловіка піти на обстеження, але на диво, він і сам був не проти. Вже за кілька днів його попросили приїхати за результатами. Чоловік довго не повертався та не відповідав на дзвінки, а тому жінка стала хвилюватись. І ось, коли вже давно перевалило за північ, Іван все ж з’явився. Чоловік перебував у сильному алкогольному сп’янінні. І повідомив мене, що не може мати дітей.
Всю ніч я так і не змогла заснути. Обдумувала, які ж варіанти у нас є, а вранці вирішила — ми візьмемо немовля, від якого відмовились батьки. Чоловік погодився з моїм рішенням, але єдиною умовою було, щоб про це ніхто не дізнався. Жили ми достатньо заможно, працював чоловік віддалено, а тому проблем з тимчасовим переїздом в інше місто не виникло. Усім сказали, що в Івана термінова поїздка по роботі на декілька місяців, а тому я поїду з ним.
До цієї справи ми підійшли з усією відповідальністю та знайшли кваліфікованого юриста, що допоміг з оформленням потрібних документів. Через декілька місяців ми усе підготували, а тому нам залишалось лише чекати на дзвінок з пологового будинку. І незабаром я побачила свою маленьку донечку Іринку.
По приїзді в місто, ми повідомили усіх про нашу дитину. Ми з чоловіком стали прекрасними батьками. Догляд за малюком не створював для нас жодних труднощів, ми насолоджувались своїм новим становищем. Доньці був вже майже рік, коли я попала у лікарню. Я втратила свідомість, а чоловік викликав швидку. Мене обстежили й лікар повідомив нас: «Вашому здоров’ю нічого не загрожує, але вам, Іване, тепер слід потурбуватись, щоб дружина менше хвилювалась та обтяжувала себе. Прийміть мої вітання, у вас буде дитина!»
Лікар поспішив до інших пацієнтів, а чоловік дивився на мене з не прихованою ненавистю:
— Ти й сама знаєш, що я не можу мати дітей! Ну і хто ж батько твоєї дитини? — чоловік вперше говорив зі мною в такому тоні, а я й не уявляла, що можу сказати.
Усе життя я була вірною своєму чоловіку та навіть і не думала про інших чоловіків. З Іваном я була дуже щасливою, він був зразковим чоловіком, завжди турбувався про мене та нічого не забороняв. Але під його злим поглядом та їдкими словами, я не знала, що й сказати.
Я залишилась у палаті сама. На декілька днів я змушена була затриматись у клініці, для повторного обстеження, але Іван так ні разу й не прийшов. Я почувалась розбитою і не уявляла як тепер жити. У день виписки, чоловік теж не з’явився й у мене не було жодних варіантів, де його шукати.
Добралась я додому ні жива, ні мертва. Як би я не намагалась тримати себе в руках, емоції врешті-решт взяли верх і я гірко заплакала. Доньку я вирішила залишити у матері ще на один день.
Незабаром вхідні двері відчинилися, а на порозі стояв Іван з величезним букетом троянд та коштовною каблучкою. Згодом він розказав, що після тієї новини відразу вирушив у клініку, де колись отримав страшний діагноз.
Після повторної перевірки, з’ясувалось, що тепер усе в нормі. Лікар запевнив, що ні тоді, ні зараз помилки немає, адже вони неодноразово все перевірили. Іван благав пробачити його за таку ганебну поведінку. Я була на сьомому небі від щастя і єдине, що хвилювалась за здоров’я дитини. Але через вісім місяців я вийшла з пологового будинку тримаючи абсолютно здорового синочка.
