ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

З раннього дитинства мені нав’язали думку, що я усім щось винна. Коли я навчалася в 8-му класі в родині з’явився маленький братик.
Різниця між нами була 15 років. Відтоді вся увага почала приділятися моєму братику, а у мене були лише обов’язки.
– П’ятірку отримала? – байдуже вислуховувала мама. – Ну, а що ти ще мала отримати? Навчання – твій головний обов’язок.
І все. Ні похвали, ні гордості за дочку, звісно ж – зрозумілий факт. Я з натхненням взялася допомагати мамі в догляді за маленьким
Олексієм. Купала, гуляла, прала пелюшки.
І продовжувала отримувати в школі очікувані п’ятірки, яких ніхто не помічав, як не помічав ні стопки випрасуваних пелюшок, вимитого
посуду, переодягненого малюка.
– Так і має бути, – повчально зауважував батько, – дочка – перша помічниця по дому. Здавна так повелося. Ти і нас в старості
зобов’язана доглядати, а Олексій – це інше. Син – це продовження, це кар’єра, це звершення і надії. І йому ти, як старша сестра завжди
зобов’язана допомагати. Це твій сестринський борг.
Ось так я закінчила інститут, пішла на роботу, вийшла заміж, народила сина. І чоловік теж не помічав ні чисто прибраної квартири, ні
смачного борщу, ні навіть того, що я росла по службі, почала отримувати і зарплату більшу, ніж у нього.
– Ну всі жінки заради сім’ї стараються, – говорив чоловік, – я б не жив з тобою, якби ти була іншою.

Батька не стало, брат підріс і якраз збирався поступати в інститут, а мама хворіла.
– Ти повинна допомогти братові, – дзвонила мама, – він не пройшов на бюджет, треба на платне. Мені ніде взяти грошей, а ти старша
сестра. Це твій обов’язок допомагати ростити і навчати молодшого брата.
І я допомагала, платила, влаштовувала. Не замислюючись про те, що я не просила батьків народити мені брата, щоб було кому
допомагати, кого вчити і влаштовувати. А у вихідні, замість відпочинку, я бігла в квартиру, де колись жила, щоб наготувати на тиждень
їжі, прибрати в кімнаті брата-студента і забити холодильник матері.
– А хто ж ще повинен це робити? Ми так і вважали, що дочка повинна допомагати батькам.
А потім я приходила додому і робила те ж саме, тому що я ж дружина, я ж повинна, це ж мій обов’язок. А ще через кілька років я
влаштовувала до себе на роботу брата, який за два роки після закінчення інституту так і не знайшов собі нічого підходящого.
А потім така ж історія трапилася вже з моїм власним сином, якому я теж платила за навчання, бо він за балами на бюджет не пройшов.
Одного разу я просто зрозуміла, що від цього «повинна» я дуже втомилася. Я дивилася на себе в дзеркало і не впізнавала себе:
посіріла, стала втомлюватися і стрімко худнути. Але не могла зупинитися в своєму вічному бігу: «я ж повинна». А потім я сильно
захворіла, виявилося, що робити що-небудь вже і пізно, але можна спробувати, хоча дуже дорого.
– Де я такі гроші візьму, – сказав чоловік, – ти повинна була раніше помітити, що з тобою щось не так. А якщо не допоможе? Тобі все
одно буде, а мені борги віддавати?
– Я одружитися зібрався, відповів брат, – гроші на весілля відкладені. Ти давай, тримайся.
Мама теж нічим мені допомогти не могла, ще й звинувачувала мене, на кого я її залишу, якщо що.
«Повинна, повинна, повинна», – дзвеніло у мене в вухах. І тільки син мовчки пішов і написав заяву в інституті, і гроші сплачені за рік, а
справа була у вересні, йому повернули. А потім працювати влаштувався.
А я пішла лікуватися. З Божою допомогло я одужала. І немов разом з хворобою, пішло десь моє вічне «повинна», я скинула весь свій
величезний борг перед усіма.
І квартиру собі зняла, пішовши від чоловіка, а потім розлучилася і поділила на три частини гроші від продажу. Ми з сином взяли по
квартирі в кредит, а чоловік свої гроші прогуляв, повернувся в передмістя, до старих батьків.
Мама живе з братом і його сім’єю, досі намагається мені нагадати про борг, дзвонить, лається. І тепер я – невдячна дочка, яка не
виправдала надій, зрадлива дружина, яка позбавила чоловіка квартири, погана сестра, яка нічим не допомогла рідному брату, а ще й
свою стару матір на його плечі звалила.
Зате вперше в житті я нікому нічого не винна. Єдине, про що я шкодую, чому я не зробила це швидше – не скинула вантаж і не забула
про вічний борг. Але краще пізно, ніж ніколи.
Фото ілюстративне – osoblyva.
Джерело