Чому краще залишати свою точку зору при собі
– А от я би так не сказала і так підло не вчинила. І ні за що б не взула подібні старечі туфлі. І не погодилася б жити з таким виродком і переїхати з ним в глушину.
Пам’ятаю, лежала якось в лікарні і ніяк не видужувала. Температура лізла з вух, але щоранку я все одно зривалася, пудрила обличчя і летіла по сходинках з п’ятого поверху. Санітарка, яка штовхала перед собою візок з лікарняною бурдою, хапалася за серце: «Божевільна! Ти ж вся порізана». Але я, притримуючи рукою шви, вже годувала госпітальних собак і збирала насіння сальвії. А сусідка по палаті після дурної операції стогнала з ранку до вечора і чекала чоловіка, щоб той годував її з ложки і допоміг надіти труси. Я її засуджувала. Сміялася і нічого не хотіла знати про низький больовий поріг.
Мій друг десять років не спілкувався з мамою. Не приїжджав, не дзвонив, не писав записок своїми смішними літерами-комашками. Багато його засуджували: «Як ти можеш! Це ж мати! Потім будеш лікті кусати». Тільки я пам’ятаю, як вона лупила його дерев’яною качалкою по голові за будь-яку провину. І як йому періодично накладали шви, а він, як папуга, охоче пояснював, що впав у каналізаційний люк. Падав він у нього десять разів. У сімнадцять років вперше зупинив її замахнуту безжалісну руку, і вона страшно закричала: «Ти мені більше не син». Він поїхав в чому був, а потім не раз поблажливо слухав, як дівчата, які виросли в тепличних умовах, спали на перинах і, снідаючи круасанами з кактусовим мармеладом, співали йому про синівським борг і милосердя.
Якось до нас прийшли гості. Скромні інтелігентні люди з хлопчиком років семи. Дитина сиділа тихо, затуливши руками подерті до асфальту коліна, і мляво копирсалася в котлеті і картоплі-пюре. А коли заварили чай і поставили вазу з цукерками, підстрибнув, наче каучуковий м’яч і став набивати «Червоним маком» свої кишені. Я розчавила його поглядом, як таргана, а його мама зніяковіло нахилилася до моєї:
– Не можу відучити від цієї жадібної звички. Все запасається. Вдома у нас не буває шоколадних цукерок. Тут хоч би на гречку та олію вистачило.
Ми не можемо відчути чужу зубний біль, прожити сусідське дитинство і подолати чужий кілометраж. Зрозуміти китайця, який вважає образою, коли маленький носик чайника дивиться в його груди, чи англійця, який обурюється в перукарні з-за того, що провід електромашинки торкнувся його випещеної північної щоки. Комусь постійно жарко, а комусь холодно. Хтось любить кататися на чортовому колесі, а інший не може поворухнутися вже на висоті трьох метрів. Одні читають детективи, а другі – «Дао де цзін».
Датчанини ніколи не поспівчувають жителям Сомалі, бездітна жінка – мамі з п’ятьма дітьми, ситий – голодному, а зрячий – сліпому. У нас є тільки власний досвід, власне світовідчуття і вузька точка зору. І було б шляхетніше залишати її все-таки при собі.
Джерело
