ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

В архаїчних культурах жіноча врода багато важила для успішної реалізації шлюбної стратегії, а заміжжя/одруження було неодмінною сходинкою до високого соціального статусу, що його мали одружені. Нагадаю, що в традиційному українському суспільстві шлюб був обов’язковим і єдино правильним життєвим сценарієм.

По-перше, одруження/заміжжя сприймалось як неодмінний етап у житті кожної людини за зразком: народився/охрестився — одружився — народив і виховав дітей — помер. Треба наголосити, що все — і смерть зокрема — мало відбуватися вчасно, в певний віковий проміжок, визначений народною культурою і базований на традиційному ладі життя. Людей, які не одружилися, вважали не тільки такими, що вибилися з «правильної», «природної» життєвої лінії, а й «небезпечними» для оточення, бо вони нібито своєю присутністю й участю у важливих родинних обрядах (як-от народини чи весілля) могли «запрограмувати» інших на таку саму «нещасливу» долю. По-друге, одруження було щаблем до вищого соціального статусу: традиційно особа здобувала самостійність, авторитетність, економічну і майнову незалежність тільки після одруження/заміжжя. Людина без шлюбної пари не мала авторитету в селі, не брала участі в житті громади і вважалася старими парубком чи дівкою, хай там якого віку вони були.

У хлопців становище було дещо вигідніше, ніж у дівчат: парубки були мобільні, активні, могли ватагами ходити з одних вечорниць на інші по селу або й на вечорниці в сусідніх селах, тобто вони мали більше можливостей для вибору майбутньої дружини.

Натомість дівчата мусили займати пасивну позицію, обирати непрямі форми залицяння і привернення уваги, щоб не порушувати етикетні норми. Тому щоб підвищити шанси на заміжжя в хід ішли всі можливі й неможливі засоби: господарська вправність та обов’язкова її демонстрація на вечорницях (дівчата приносили з собою роботу: пряли, вишивали, плели, щоб показати потенційним женихам навички і вміння майбутньої господині); майстерність у співах/танцях (спів і гнучкість, рухливість у танці — потужний механізм приваблення шлюбного партнера); дотепність, жартівливість, веселість («гарная, як квіточка, люба, як рибочка; та й уміє танцювать, з козаками жартувать» — співалося в народній пісні); ночівля з хлопцем, яка сприяла виникненню у хлопця глибшої симпатії через можливість тілесних контактів (обійми, поцілунки, пестощі, проте в ідеалі без статевої близькості); звернення до любовної магії (магія могла бути колективною, спрямованою на статеву групу парубків — «щоб хлопці приходили саме на наші вечорниці», та індивідуальною, яка застосовувалася з метою привабити/причарувати вже конкретного парубка); і, звичайно, зовнішня привабливість. Саме на канонах краси — дівочої і парубочої — в традиційному суспільстві ми й зосередимо увагу.

Волосся

Неодмінним атрибутом дівочої привабливості була довга товста коса, яку дівчата намагалися ще й усіляко прикрасити: вплітали в коси різнокольорові стрічки, одягали вінок, штучний або з живих квітів, тощо.

Цікаво, що волосся було не лише важливим елементом дівочої краси, а й маркером цноти: головний убір у жінки означав її заміжній стан. Після шлюбу, коли жінка починала жити статевим життям, їй заборонялося «світити волоссям», вона обов’язково мала накривати голову спеціальним головним убором — очіпком. Якщо дівчина втрачала цноту до шлюбу й народжувала дитину поза ним, то мусила покрити голову й не ходити простоволосою — звідси й назва «покритка». Відомо, що коли жінку хотіли принизити за втрату цноти, зраду або дітовбивство, їй, зокрема, обрізували, підпалювали, голили волосся: «відшмагана батогом і ошельмована, а саме підрізана у неї спідниця по пояс, а сорочка по груди, і волосся видерте, і вигнана публічно, яко справжня..., за місто». Цю традицію описували в художніх творах і українські письменники ХІХ століття, скажімо, Григорій Квітка-Основ’яненко в «Сердешній Оксані»: «Так тобі, Оксано, й треба. Згубила свою славу, ходи ж обстрижена! (...) Чесна дівка красується косою, а така, як я, завсегда обстрижена бува».

Розпускати коси дозволялося лише у виняткових випадках, наприклад, у казусних і незвичайних. Етнографи зафіксували, коли під час пожежі жінки роздягалися та оббігали палаючу хату, вірячи, що здійснене ними символічне коло зупинить вогонь. Подекуди заміжні жінки не роздягалися повністю, а знімали з голови хустку й лишалися простоволосими.

Розпускати волосся, не розчісуватися могли й на знак великої туги, горя, смутку, печалі. В українців дотепер побутує вислів «рвати на собі волосся», що означає крайній відчай, сердечний біль, гнів від безсилля.

Вірили також, що розпущене жіноче волосся дозволяли собі відьми та жінки, які вдавалися до магії: «Як удень, то й стара, а як сонце заходить, то вона й молодіє, в саму глуху повніч стає молоденькою дівчинкою. (...) Так вона, як помолодіє, то й надєне бєлу сорочку і коси розпустить, як дєвка, та й пойде доїти по селу коров».

У західноєвропейській традиції побутували схожі звичаї. В одному з посібників для інквізиторів сказано: «Голячи волосся з голови відьом, ми вливали одну краплю освяченого воску в бокал з освяченою водою і давали їм пити три дні поспіль натщесерце, прикликаючи при цьому пресвяту трійцю». В інших країнах інквізитори вважали за потрібне зголювати волосся по всьому тілу. Інквізитор із Комо повідомляв 1485 року, що він спалив сорок одну відьму, попередньо зголивши все волосся на їхньому тілі. Ця принизлива процедура мала на меті принизити, морально зламати жінку, щоб жертва зізналася у своїх любовних зв’язках із дияволом та шкідницькій магії.

Очевидно, що в цій ситуації жінки почувалися осоромленими і зганьбленими, повністю оголеними, адже в цій ситуації безволосість/оголеність дорівнювала приниженню.

Не слід забувати і про магічне значення волосся: відомо багато способів маніпуляцій із волоссям у лікувальній, любовній і шкідницькій магії. За принципом подібності вірили, що частина людини (її волосся) замінює всю людину і маніпуляції з волоссям вплинуть на людину взагалі. За відомостями Володимира Гнатюка, коли парубок кілька разів сватав дівчину, а вона не хотіла за нього йти, він викрадав у неї трохи волосся і підкладав його в труну. Через це дівчина могла залишитися неодруженою або, як казали, «То и до смерти діукоу буде, и посивіє “аби яка богацька».

Цікаво, що до чоловічого волосся таких вимог не було, але в багатьох культурах символічні функції жіночого волосся приписувалися чоловічій бороді, яка мала аналогічне значення і символізували чоловічу честь та гідність. На Гуцульщині навіть казали: «мужчина без вусів — то баба».

Крім того, можна припустити, що вуса означали статеву зрілість, вихід із підліткового віку, а отже, й вищий соціальний статус. Навіть при першому голінні заведено було голити тільки бороду, а вуса лишати як знак зрілості. Проте носити вуса притаманно було чоловікам у східній Україні, натомість у Західній Україні після скасування панщини 1848 року селяни почали голитися. Уже в ХІХ — на початку ХХ століття чоловіче населення голилося, а відсутність бороди стала естетично привабливою і за гріх не вважалася.

Цікаво, що практика носити бороду найбільше поширилася серед старообрядців-росіян, у мусульман, юдеїв та ін. Підтвердження тому, що чоловікові бути без бороди — сором і ганьба, знаходимо у Старому Заповіті: «...і взяв Ганун Давидових слуг, та й оголив половину їхньої бороди, та обрізав їхню одежу наполовину, аж до сидіння їх, та й відпустив їх. І донесли про це Давидові, а він послав назустріч їм, бо ті мужі були дуже осоромлені. І цар їм сказав: “Сидіть у Єрихоні, аж поки відросте вам борода, потім повернетесь”» (Друга книга Самуїлова 10:3–5).

В етнографічних джерелах і фольклорі простежується одна закономірність: майже завжди красивими, бажаними, коханими називаються хлопці, у яких є волосся на голові та обличчі, тобто з вусами, чубом або ж кучеряві.

Цікаво, що перевагу віддавали насамперед чорнявому чи русявому волоссю — і для дівчат, і для хлопців. Руді, світлі вважалися негарними.

Цікавий і водночас унікальний у цьому контексті художній текст-меморат простої селянки Ганни Демірської (1882 р. н.). Жінка згадує: «Осталася сама у хаті, я у самий перед вилізла на лавку і подивилася у зеркало, яка я на вроду: чи гарна, чи погана? Я довго на себе роздивлялася: я побачила у зеркалі гарненьку дівчину, коси чорни, брови чорни, очи темно-зелени блискучі із чорними скалочками і чорними обводками, вія чорни та довгі, смуглява, щоки червони, як крашанки. Я дуже була доволна: я побачила, що я була краща за всіх дівчат, з якими я гуляла. Це мене наче підштовхнуло, я така була цему рада, що я із лавки уже не злазила¸ а скочила на землю».

У позаминулому столітті дівчата не оминали можливості посилити, увиразнити свою зовнішню привабливість, застосовуючи все, що було під рукою: «...дівчата обтикуються цвітами, чіпляють лєнти в коси, закладають пави та гарні пташачі пера. В пазуху кладуть м’ятку, щоб від них добре пахло, натираються делікатнішим милом, а підміські скроплюються навіть парфумами. Цибулі або часнику не з’їли би перед виходом на вулицю за жодні гроші, бо бояться, щоб їх не прозвали вонючкою. Намазують лице оливою з паприкою, воно на холоді пече і лице рум’яніє. В чоботи накладають клоча, щоби були вистій, а під сорочку намотують шматок, щоби груди видавалися більші».

Однак до купованої косметики селянки ставилися негативно: її вважали здебільшого розкішшю, марнотратством, викиданням грошей на вітер. Зокрема, косметичне мило сприймали як «панський» атрибут, а звичка мити руки з милом або користуватися парфумами викликала сміх і презирство серед селян. Владислава Москалець у дослідженні «Штучна краса: використання косметики в Галичині на початку ХХ ст.» зазначає: «...у культурі ХІХ ст. саме вживанню декоративної косметики були притаманні негативні конотації непристойної звички. Макіяж був атрибутом жінок легкої поведінки, акторів чи загалом людей, пов’язаних зі сценою».

Тіло

Тепер про ідеальне тіло. Щоденна важка фізична праця сформувала вимогу і до чоловіків, і до жінок бути фізично дужими. Фізичні навантаження для чоловіків починалися досить рано. Із матеріалів про косарські звичаї в Західній Україні, які зібрали члени етнографічної комісії Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ), дізнаємося, що подекуди, наприклад на Тернопільщині, «хлопці зачинають косити навіть вже від 13 віку. З огляду на це красивий хлопець, чоловік уявлявся міцним, витривалим, кремезним

Жінка теж мала бути не надто худою і так само не товстою, бо в першому випадку їй буде складно зносити важкі фізичні навантаження, а в другому вона через надмірну вагу буде незграбною в роботі. Тому перевагу віддавали дівчатам середньої повноти — «найліпше любили середніх». Цікаво, що бажана повнота дівчини характеризується епітетом «пишна» на противагу негативно забарвленим означенням «тлуста», «гладка» або «суха», «змарніла», «худуча», «тошча», «квола».

Отже, незважаючи на те, що зовнішня привабливість відігравала не останню роль при виборі шлюбного партнера, працелюбність, господарські навички представників обох статей у фольклорі і народних оповідках передбачливо, з огляду на життєві потреби, цінуються вище. Проте були чинники, головніші за вроду і навіть за працелюбність, — це матеріальні статки. Хоча ця тема безпосередньо дослідження не стосується, вона надзвичайно важлива для розуміння значення краси і тієї межі, де це значення закінчується, тому не оминемо її.

Вік та статки

Із джерел випливає, що значення краси закінчувалося там, де панували гроші, і це стосувалося обох статей:

«[Дивилися] на поле — поле мала [дівчина у посаг]. Як має багато поля, то молодою заміж вийде. Я не мала поля, то я вийшла заміж в 20 років. Ну, вже була стара дівка. Як [дівчина] мала три морґи поля, чотири морґи поля — то кавалєр є. Шоб яка була нехороша — то брали, бо поле мала. Хоч дурна, але богачка — і йшла. Там на Загребельці [куток села] — яка вона була? — дурна! А він — розумний, і шо? Вона була дурна і всьо-єдно пішла заміж. І діти мала, і діти во дурні. Мала богатство — і пішла заміж»

Можна припустити, що стандарти краси застосовувалися передусім до молоді, а не до людей старшого віку. Очевидно, старість не асоціювалася з красою й у фольклорі старих женихів, як правило, висміювали, обзивали огидними, вони поступалися молодим.
Попри те, що в піснях, розмовах, жартах підстаркуватих женихів маже завжди висміювали, кепкували, глузували, на практиці будь-які смішки вщухали, щойно починали говорити гроші. Іноді молодь не мирилася зі свавіллям батьків і повставала, що могло закінчитися трагедією або перемогою справжнього кохання.
Насамкінець ще один момент про матеріальні статки: гроші, земля, худоба тощо не тільки робили кандидата/-ку на одруження привабливішими, а й давали перевагу в сімейному житті, і це важило саме для жінки, адже традиційне суспільство було чітко патріархальним. Ідеться про визнання за жінкою права на приватну власність.

Ідучи заміж, дівчина отримувала від батьків частку їхнього майна, яка могла складатися з господарчого інвентарю і речей (плуги, борони, рала, посуд, столи, лави), збіжжя (жито, пшениця), грошей, постелі, одягу, прикрас тощо, так званого мертвого господарчого реманенту. До живого належала худоба — корови, воли, коні, свині, вівці. Це спадкове майно називали материзною. За звичаєвим правом чоловік не міг самостійно продавати, дарувати, міняти будь-що з материзни без дозволу й згоди на це дружини.

Ця традиція існувала і в раніші часи. Скажімо, у ХI–ХIII століттях, в києворуську добу, заміжня жінка з вищих суспільних верств могла мати і на власний розсуд розпоряджатися своїм «жіночим» майном. Чоловік мав поважати дружину і числив її рівноправною. Такі правила офіційно зафіксовано в «Руській правді» — пам’ятці звичаєвого права того періоду.

У добу Великого князівства Литовського, куди входили й українські етнічні землі, головним правовим документом був Статут ВКЛ, за яким жінки з вищих суспільних верств мали повні громадянські права нарівні з чоловіками, а також майнову незалежність і право голосу в органах місцевого самоврядування. Щоправда, якщо в жінки були живі брати, вона успадковувала тільки четверту частину батьківщини, а маєтки переходили синам. Якщо синів не було, дочки успадковували всі батьківські маєтки і майно. Отримавши це майно, жінки мали право його продавати, заставляти, передавати тощо. До того ж норми Литовського статуту гарантували охорону життя жінки, її здоров’я, честі й особистої недоторканності.

Повертаючись до традиційного суспільства кінця ХІХ — початку ХХ століття, слід звернути увагу і на функціонування інституту приймацтва — перехід чоловіка в прийми в сім’ю дружини. У патріархаті цей небажаний розвиток шлюбного сценарію, але при певних обставинах можливий. Скажімо, якщо в родині були тільки дочки, один із зятів міг переходити до дружини і після смерті її батьків ставав головою сім’ї. Та проживаючи не на своїй (чи своїх батьків) території, зять-приймак мав незавидне становище з погляду традиційної культури. Це порушувало ієрархію патріархату, чоловічого головування й одразу створювало підґрунтя для підлеглості дружині і її рідним: «Хто пристає, тому світа не стає», — казали на Бойківщині.

Проте іноді народна традиція прирівнювала зятя-приймака в правах до сина, і якщо він демонстрував добре ставлення та вміло господарював, йому передавали права на майно після смерті батьків дружини. Майже завжди в угодах про приймацтво прописувалися (проговорювалися) умови, за якими приймак переходить у дім тестя й тещі. Серед основних — активна участь приймака в господарстві на правах господаря з перспективою отримати все майно по смерті тестя. Угоду про приймацтво завжди укладали при свідках. Очевидно, «коли приймак стає головою двору, обсяг його прав на користування й порядкування цим майном більший і незалежніший, ніж тоді, коли головою двору лишається особа, яка прийняла приймака».

Висновки

1. Українська традиційна культура мала свої уявлення про красу по-українськи, і для дівчат, і для хлопців. Насамперед для вікової групи, яка мала створити успішне подружжя, існували певні канони, на відміну від старшого покоління, у якому всі вже одружилися і не потребували відповідати ідеалу.

2. Красивим тілом і обличчям вважався тогочасний антропологічний стандарт, а не виняток з нього: середнього зросту, середньої ваги, чорняві або русяві, чорноброві, світлошкірі (білолиці), зі здоровим рум’янцем тощо.

3. Уявлення про красу диктував і щоденний спосіб життя: важка хліборобська праця вимагала фізично дужих, міцної статури людей. З огляду на це гладкі або дуже худі привабливими не вважалися.

4. Люди, які не відповідали цьому зовнішньому вигляду, вважалися непривабливими, а інколи (за наявності видимих фізичних вад) і небезпечними в очах оточення. Особливо це стосувалося жінок, яким односельці радо приписували зв’язок з «нечистю» і називали їх відьмами.

5. Краса була вагомим бонусом для швидкого вибору шлюбної пари і вчасного одруження. Особливо багато краса значила для дівчат, які мали коротший порівняно з хлопцями передшлюбний період (тривав лише кілька років) і займали пасивно-очікувальну позицію.

6. Краса була бажаною, але далеко не вирішальною. Старше покоління орієнтувало своїх дорослих дітей вибирати пару, яка не цурається роботи і в майбутньому стане гарною господаркою/-рем.

7. І хоча краса, зовнішня привабливість та вправність у роботі ставали для дівчини (власне, і для хлопця) козирями на ярмарку наречених, вони поступалися матеріальним статкам. Непривабливий або навіть із фізичними вадами партнер/-ка мали всі шанси обійти гарніших і вправніших у цих шлюбних перегонах і одружитися з бажаною для них (або, частіше, їхніх батьків) парою. Це добре підтверджує факт висміювання старих-женихів, найчастіше вдівців, які хотіли одружитися вдруге. У фольклорі над ними всіляко глузували, обзивали їх «препоганими», та при добрих статках вони одинокими не залишалися і вдало сватали молодих та привабливих дівчат, обходячи при цьому міцних, молодих, але бідних хлопців.

Джерело