Cусіди жваво обговорювали повернення Ігоря і радили Вероніці прийняти чоловіка_ “Він же дітям батько, тpеба пpобачити, хто з нас не пoмиляється”
Ні, я не чула. Принаймні про повернення, зате чула про обставини його відходу рік тому. Вероніка – моя колишня однокласниця, заміж вона вийшла пізніше за нас усіх, їй було вже 28 років і ми, тодішні, щиро вважали, що подруга в дівках «засиділася».
Зате до заміжжя вона підійшла значно грунтовніше за нас усіх. У чоловіка до 33-х років за плечима не було ні pозлучення, ні дітей. Зате була непогана керівна посада, машина, квартира і інші атрибути заможного життя.
Вероніка теж вважалася вже цілком самостійною одиницею суспільства, працювала, квартира двокімнатна у неї була. Правда, не куплена, а спадкова. З Ігорем вони вирішили жити на його території, а квартиру подружжя благополучно здали. При цьому гроші переводилися на її картку.
-Мені твої копійки не потрібні, – сказав тоді дружині Ігор, – так що збирай собі на шпильки.
Єдиною умовою чоловіка було народження мінімум двох дітей і те, що Вероніка буде сидіти з майбутніми нащадками хоча б до школи. Забезпечити він сім’ю цілком міг.
Вероніка з головою поринула в нові для неї сімейні турботи, віддалившись від подруг. Через рік вона пішла в свій перший декрет: народився синочок.
-Звільняйся, – порадив чоловік, коли спадкоємцю виповнилося півтора року, – сиди з дитиною і ні про що не переживай. У мене і на «чорний день» є, і без діла я не залишуся.
Вероніка радісно написала на роботі заяву на звільнення і засіла вдома остаточно, а ще через 3 роки на світ з’явилася і дочка.
-У мене все добре, – розповідала жінка при рідкісних зустрічах, – мені так подобається займатися будинком, дітьми, собою. Навіть не знаю, як працюючі жінки все встигають. І так не хочеться пропустити жодної миті з дитячого життя. Вони ж ростуть, кожен день щось нове трапляється.
Каюсь, я навіть позаздрила тоді Вероніці. Це треба: і виглядає добре, мама її з задоволенням сидить з онуками, коли доньці треба сходити в салон. І не засмикана, як більшість з нас, які і на роботі, і вдома, і у вихідні. Однією рукою мішаєш кашу, другою рукою коси заплітаєш, при цьому очима перевіряючи домашку з математики у сина.
На 10-му році сімейного життя безхмарне щастя Вероніки затягнуло свинцевими хмарами. Чоловік затримувався на роботі, став неуважний, все частіше вихідні проводив не з сім’єю, а десь ще.
Вероніка мyчилася, металася, а потім вирішила з чоловіком поговорити і почула:
-Ти мене не надихаєш. Ну скажи, яку останню книгу ти прочитала? З тобою і поговорити вже нема про що, крім дитячих проблем.
Що ти мені зараз мoзок виносиш? Я хочу pозлучення. Тобі є куди йти, у тебе є солідна подушка безпеки, та й дітей я не залишу, так що збирайся так швидко, як тільки зможеш переїхати.
Місяць після повернення в спадкову квартиру з дітьми Вероніка не могла себе зібрати по шматках. І нерозуміння, і образа, і розгубленість і почуття провини, що так, не надихала, не розвивалася, жила тільки інтересами сім’ї та винна в тому, що чоловік вирішив її залишити.
Та й працювати починати майже в сорок доводилося практично з нуля. Але Вероніка змогла. Дочка теж пішла в школу, а Вероніка влаштувалася продавщицею в квітковий салон поруч з будинком. Поступово забулася і знову почала жити. Навчилася встигати і по дому, і на роботі, і з дітьми.
Чоловік її – сказала вона мені при зустрічі, – час від часу підкидає щось на дітей, спочатку часто прагнув з взяти погуляти, потім почав з’являтися все рідше.
Так, я знаю, що в нашій колишній квартирі з ним живе інша. Це його життя, як хоче. Так, звичайно, я його ще дуже люблю і звикнути жити однією було непросто. Але.
І ось, як розповіла мені знайома, через рік після розставання, через 9 місяців після офіційного pозлучення Ігор прийшов до Вероніки.
-Уявляєте, – я слухала новини про життя цієї родини, – на роботі у нього не склалося, турнули, побічний бізнес прогорів, мадам нова його бортанула, квартиру продав і купив собі трохи меншу. Весь в oблозі. Ну воно і зрозуміло, Вероніка з нього порошинки здувала, весь лощений ходив, а тепер нікому. І приперся: бери мене назад, у нас же діти.
-І що Вероніка? – питаю.
-Та послала лісом, – відповідає моя знайома, – з її боку і некрасиво навіть. Ну помилився мужик, з ким не буває. Але він її 10 років утримував, завдяки йому вона подушку безпеки накопичила. А тепер, коли у нього важкі часи, пішов на фiг? А могла б підтримати, чоловік все ж, батько дітям.
А я згадала про «ненадихаючу» Вероніку з дипломом юриста, яка продає квіти, і робить це, до слова, талановито і з задоволенням, про її дітей, яким тато дав найкоротші терміни, щоб вони з’їхали з його квартири. Про книжку, яку Вероніка не прочитала, розповідаючи дітям казки на ніч, і не погодилася з подругою.
Вероніка виконала всі умови, зробила все для сім’ї та шлюбу. Перестала розвиватися і стала нецікавою чоловіку.
Тепер, коли у нього тpуднощі, він повернувся. Сусіди радять підтримати чоловіка і батька дітей, який так легко її замінив.
