“Даю тобі двадцять чотири години на збір речей. Повернуся, щоб тебе не було.” – Так закінчилось кохання всього його життя
Вірочка, Віруня, Вірчик – це вона, білява однокурсниця, красива, як весна, що заполонила Сергієві думки, душу та й усе життя.
Вони навчалися у педагогічному інституті, ходили на побачення, клялися у вічному коханні, і все життя, вималюване їхніми мріями, було у них попереду.
Сьогодні у Вірочки День народження. Крім троянд, Сергій купив перстень, бо ж хоче зробити їй пропозицію.
Віра давно помітила цього чорнявого красеня. Ще тоді, коли вони здавали вступні іспити. Вона першою підійшла до нього, щоб познайомитися. Справжня галичанка – швидка, вродлива, метка на слово і дію, Віра з перших днів приворожила сором’язливого хлопця з Волині. Він і сьогодні хвилювався. Не знав, як правильно все зробити, щоб сподобалося Вірі. Придумував слова, сплітав їх у речення, а з того всього, розчервонівшись, наче на першому побаченні, тільки й видавив із себе: «Стань моєю»
І Віра стала наче його, а насправді забрала Сергія усього собі, разом з тілом, душею та розумом. Відгуляли весілля. Стали жити молодята вдома у Віри. Важко було зятювати Сергієві, але він усе зносив мовчки – і важкий тещин характер, і пізні повернення дружини додому, яка вчителювала та була громадською діячкою.
Двійко дітей наpoдилося в них. Сергій, щоб забезпечити сім’ю, подався на заробітки до Польщі, а повернувшись, організував невеличкий бізнес, навіть магазинчик придбав.
Минув час, наче збіг за водою. Вірин тато пoмep, а мама, вдруге вийшовши заміж, виїхала на постійне проживання до Америки. Діти виросли і теж, наче птахи, розлетілися з рідного гнізда. Господарем у хаті став Сергій. Усі зароблені гроші він вкладав у облаштування будинку. Жили з Вірою вдвох. Все частіше дружина зачинялася в своїй кімнаті, з кимось розмовляла по телефону, мала свої інтереси. Вони відсторонилися одне від одного. Не снідали, не обідали, не вечеряли разом, жили кожен сам по собі. Їхнє сімейне вогнище згасало.
Нині Сергій купив для Віри троянди. Такі ж багряні, як тоді, в час далекої юності. Заказав піцу, купивши шампанське, поспішив додому. Сподівався влаштувати романтичний вечір, зробивши дружині сюрприз. Відімкнув двері своїм ключем, тихо зайшов до коридору. Хвилювався. На журнальному столику помітив білий листок паперу. Очі побігли по рядках:
– Наші стосунки вичерпалися, нас нічого більше не зв’язує. Я сьогодні ночую в подруги. Даю тобі двадцять чотири години на збір речей. Хата моя, подарована батьками. Повернуся, щоб тебе тут не було. Віра».
Гаряча кpoв вдарила Сергієві у скроні. Мов підкошений, повалився на підлогу. Коли отямився, було вже далеко за північ. Він взяв документи, зібрав особисті речі і вийшов на подвір’я. Обвів поглядом молодий сад, який посадив кілька років тому, підійшов до Рекса, погладив собаку, і швидко пішов у ніч. В голові дзвеніло – «наші стосунки вичерпалися»
Автор – Раїса ОБШАРСЬКА
За матеріалами видання “Наш День“
