ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Про незвичне захоплення дівчини пише Українська правда. 

Перед очима Іванки Морем в її маленькій майстерні на горищі – світлини реальних людей, а в руках – шматочки тканини, дротики та нитки.

За один день з-під її рук виходить іграшка, в якій можна впізнати людину з фотографії.

Волинська майстриня загортає теплі спогади у приємні на дотик ляльки: хлопець освідчується коханій, родина вітає тата з уродинами, чи закохані одружуються або народжують малюка…

Стилізованою лялею, як свої вироби називає дівчина, може стати кожен.

Її усміхнені іграшки подорожують не лише Україною. Вони уже є в більш ніж 20 країнах світу.

“Створюючи ляльку, найперше звертаю увагу на волосся і статуру, щоб зберегти пропорції. Є деталі, притаманні кожній людині”, – розповідає дівчина.

Іванка дивиться на очі, перенісся, тип і колір волосся, відстань між лінією росту волосся та очима тощо.

“Хоча мої лялі стилізовані, завдяки деталям вони стають схожими на конкретних людей”, – додає мисткиня.

Іванка може впізнати кожного, з кого робила іграшку, за фото, з якого списувала образ.

“Я не малюю ескіз, бо в нього можна довго вносити правки і лялька вийде “несвіжою”. Бачу перед собою фотографію і одразу роблю”, – каже Іванка.

Буває, подивлюсь на знімок й уже бачу, яка тканина потрібна, й руки самі чешуться до роботи.

Для створення більш ніж двох поєднаних ляль потрібен спільний знімок, щоб зрозуміти пропорції людей один щодо одного.

Її ляль можна впізнати за фірмовою “доброю” усмішкою:

“Часом замовники питають: “А можете зробити злу ляльку?”. Не роблю цього навмисно. У світі й так забагато болю та негативу.

А лялька має нести позитив. Чи вона буде у мене в майстерні, чи поїде до когось додому, не хочу, щоб на неї дивилися і відчували негатив”, – пояснює мисткиня.

Іванка вважає, що кожна лялька уособлює конкретну людину. Навіть заводські іграшки створювали за певним образом.

“Те, що людину можна уособити в маленькій копії, з дитинства вважала великим дивом. Лялька для мене – частинка душі, особливо створена руками”, – розповідає.

Тож не дивно, що першу ляльку, у свої 15, дівчина створила для подруги, хоча спеціально ніде цьому не вчилась.

“Зараз дивлюся на неї – зовсім не схожа, а тоді: “Точно Марта!”, – усміхається дівчина.

За 9 років 24-річна майстриня зробила близько 2 тисяч ляль.

Зараз у зошиті – 1024 замовлення. Клієнти могли замовити як 1 ляльку, так і 50.

Хоча на початку лялькарства майстриня клієнтів не мала, а про пошук клієнтів й не думала:

“Я не мала де продавати ляльки, і впевненості не було, що їх хтось захоче купити.

Крім подруги, тоді майже ніхто її роботи не сприймав серйозно.

Здається, я їх тоді робила всупереч всьому, а не завдяки. Стільки тиску було, що все це несерйозно. Мама завжди хвалила, тато називав ляльки “пилозбірниками”. Було дуже образливо”, – пригадує Іванка.

“Викладачі в інституті казали: “Визначся!”, “Ти живопис на це проміняєш?”. Але це нормально підлітку себе шукати.

Іванка вчилася в Інституті мистецтв за спеціальністю “образотворче мистецтво”.

Завдяки курсам англійської мови познайомилася з дівчиною, яка робила прикраси з полімерної глини.

Та запропонувала вийти на вулицю зі своїми виробами. Так і зробили.

“У нас не було ні столика, ні красивого оформлення: на асфальті розстеляли картонку і тканину.

Пам’ятаю цей страх, коли одна дивилася в один бік, друга в інший – чи не йде міліція. Побачимо когось схожого на силует міліціонера – збирали все і бігли”, – сміється лялькарка.

Її вироби не одразу стали популярними: трішки їх купували у мовній школі, на благодійному ярмарку, а згодом містяни самі почали знаходити контакти майстрині.

Через кілька років Іванка створила групу у “Вконтакті” для замовлень.

Тоді у неї було близько трьох клієнтів на місяць:

“Багато ляль я дарувала, думки не було розширюватись чи робити на замовлення. Я так кайфувала від того, що їх роблю!

Спочатку робила іграшки за описами: блондинка, волосся по плечі, плаття червоного кольору.

Поки одного разу Іванку не запитали: “Можете відтворити з фотографії?”

“Давайте спробую”, – відповіла дівчина. І зробила.

Руки і ноги ляль Іванка створює з фланелі українського виробництва: приємної на дотик й молочного кольору.

Але є проблема: з початком війни завод у Донецьку припинив роботу, тому цієї фланелі більше ніде немає.

В Іванки залишилося ще трішки запасів з довоєнних часів, але тепер доведеться шукати тканину деінде.

В одязі та деталях ляль майстриня намагається використовувати натуральні тканини: льон, коттон, трішки трикотажу.

Додає шерстяні, акрилові нитки, а також флористичний дріт – для стійкості іграшок.

З часом вироби дівчини дозволили їй зробити лялькарство повноцінним фахом.

Близько трьох років Іванка виходить зранку на горище і сідає за роботу.

Люди часто просять зробити їхні ляльки-портрети на весілля, дні народження чи просто особливі дати.

Останніми місяцями замовлення рясніють сім’ями: щоб разом були мама, тато і діти.

“Іноді думаю, як ляльки перевернули моє життя. І в школі, і в училищі була дуже закритою. Було важко спілкуватися, знайомитися”, – ділиться мисткиня.

Завдяки лялькам я змінилася: стала усвідомлювати, що теж щось можу, вийти зі стану затурканості. Поїздками, знайомствам, досягненнями – я завдячую цьому ремеслу.

Завдяки лялям Іванка змогла звернути на себе увагу свого кумира Джареда Лето.

Зробила ляльками увесь гурт Thirty Seconds to Mars і затвітила фото з тегом гурту.

Офіційна сторінка групи майже одразу світлину ретвітнула.

Іванка святкувала цю подію з подругою як перемогу. Але подумала: де гарантія, що лялі бачив хтось з учасників гурту?

І почала постійно постити їх, з новими підписами, тегаючи гурт і Джареда Лето.

Минуло півроку – і він таки побачив це фото і перепостив собі на сторінку.

“Ну, все! – сміється Іванка. – Мені почали писати незнайомці, яка я щаслива, що він ретвітнув, і я справді цим дуже пишалася”.

Лялю уже замовляли й на подарунок Джамалі.

Тепер дівчина мріє про те, щоб її іграшки стали повноцінним мультиком, про розширення свого асортименту і будівлю під Луцьком з табличкою “продається”.

Її вона мріє перетворити на майстерню:

“Проходячи повз я уявляю як я ходжу поверхами і розмовляю з працівниками. І це моя фабрика одягу та лялечок.

Про своїх ляль, які уже помандрували до власників, дівчина не забуває.

Іванка збирає відгуки про свої вироби, скрінить їх і зберігає в спеціальній папці.

– Бо це тепло. Дуже рідко вдається побачити реакцію людини, для якої робили ляльку, на її копію. Коли бачу момент потрапляння лялі до власника – це переважно сльози.

Хочеться це збирати, колекціонувати, надихатися. Ти розумієш, що подарував людині теплий настрій. А що може бути важливішим за емоцію? Я нічого такого не зробила, а людина плаче.

Іванка повноцінно працює, намагається дотримуватись графіку роботи, але через те, що вона лялькарка, відчуває скепсис від багатьох сторонніх людей.

“Друзі реагують:”Класно, ти знайшла себе”, мама теж спокійна, старші люди, викладачі радіють, що можна хоч трохи заробляти творчістю, а не йти будь-куди, аби заробити”, – розповідає дівчина.

А багато сторонніх людей дійсно реагують скептично: доросла дівчина, а таким займається. Прямо в очі не чула, але таке бачу.

Тому іноді й думки на Іванку напливають: “Всі займаються чимось серйозним… Треба якусь офіційну роботу, як у більшості людей”.

“А потім думаю: “Ну я теж серйозним займаюся – дарую настрій людям. Це моя повноцінна робота”, – додає вона.