ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Це просте дитяче запитання змусило мене замислитись. А й справдi, що їй вiдповiсти? I я сказала так: “Хоч би де ти жила, завжди розмовляй зi своїми дiтьми українською. Тодi твою рiдну мову нiхто не знищить. Так колись вчинила моя мама…” 

“У вас є цукор! А в Тулi лише сахар продають…” Я народилась в Галичинi, проте змалечку менi довелось жити в росiйськомовному середовищi. Батько-офiцер не засиджувався на одному мiсцi, тож до десяти рокiв я встигла пожити i в Челябiнську, i в Мiнську, i пiд Тулою. Лише раз на рiк ми приїздили до Львова, де жили маминi батьки. Пригадую, як бабуся смiялась, коли я, чотирирiчна, заявила їй: “Ого, у вас є цукор! А в Тулi лише сахар продають…”

“Москаленя! — зробила висновок бабуся. — Та то те саме, ти що, не розумiєш?” Але в моїй свiдомостi це не вкладалось. Бо “цукор” продавався у паперових пакетах, i був вiн схожий на бiлий пiсок, а пiд “сахаром” я розумiла рафiнованi кубики. Принаймнi так було написано на пакетах, а читати я навчилася дуже рано!

Щиро кажучи, змалечку я взагалi не усвiдомлювала, що спiлкуюсь паралельно двома мовами, не змiшуючи їх. “Мамо, дай, будь ласка, цукерку”, — просила я. “Татовi скажи, бо вони нагорi у креденсi захованi”, — вiдповiдала вона. I я тут же пiдсвiдомо “перемикала програму”: “Папа, мама сказала, что конфеты в буфете, принеси пожалуйста!” I так було завжди.

Це вже тепер я розумiю, що спiлкування мiж собою моїх батькiв виглядало доволi дивно. Батько-росiянин говорив з мамою своєю мовою, а вона вiдповiдала йому своєю. I не тому, що не знала росiйської. Ми жили не в Українi, тому поза домом вона змушена була говорити так, “як усi”, i виходило це в неї чудово. Але, як казала вона менi згодом, “говорити у своїй хатi чужою мовою менi б язик не повернувся”.

Звiсно, з маминого боку тут не було нiчого героїчного. Вона лише залишалась собою i щиро не розумiла, чому має бути iнакше. Проте, як я переконалась згодом, бiльшiсть жiнок, якi потрапили у такi ж обставини, мислили iнакше.

Пригадую, як у Челябiнську (менi тодi було рокiв дев’ять) до нас на Рiздво прийшов батькiв однополчанин з родиною. То були майже нашi земляки -українцi iз Хмельницького. Тiтка Мирося i дядько Сашко говорили мiж собою по-українськи. Проте до своєї п’ятирiчної Танi обоє звертались росiйською.

Слухати це було якось дико. “Навiщо ви це робите? — не розумiла мама. -Ти що, Миросю, соромишся того, що українка?” Тiтка Мирося зашарiлася i пояснювала, що Таню у садочку дражнитимуть, якщо вона плутатиме українськi й росiйськi слова. Ну а потiм до школи росiйської пiде, бо ж життя кидає нас по гарнiзонах.

I тут моя мама розiзлилася: “Хто дражнитиме, Миросю? Росiяни, вiрмени чи татари? Та вони такi ж дiти, як твоя Таня, не гiршi i не кращi! I невже ти щиро вiриш у те, що, знаючи на одну мову бiльше, дитина гiрше учитиметься?!

Ось моя Iра — вiдмiнниця, твори росiйською гарнi пише, i нiчого не плутає. А менi мама зi Львова пакунок з українськими книжками надiслала, Iра i їх читає. I листи бабусi теж українською пише, майже без помилок, хоча тут у школi нашої мови не вчать. Навiщо ж ти, Миросю, обкрадаєш рiдну дитину? У мене таке враження, нiби ти вигадала собi якусь роль i граєш її. Будь щирою!”

Бiльше тiтка Мирося i дядько Сашко не приходили до нас у гостi. Образились… А мама казала: нехай ображаються, якщо дурнi.

“Они не хотят по-русски разговаривать!”

Менi було 12 рокiв, коли ми поїхали служити до Нiмеччини. Жили посеред лiсу, у закритому вiйськовому гарнiзонi, куди нiмцiв не пускали, а нас не випускали нiкуди. Така собi “оаза розвинутого соцiалiзму” на нiмецькiй землi для трьохсот вiйськовослужбовцiв та їхнiх сiмей. У моєму класi вчилось 22 учнiв.

Якось учителька заповнювала у класному журналi графу “нацональнiсть”. Читала список, а ми казали, хто ким є. Пам’ятаю, як нинi: серед нас було двоє грузинiв, троє татар, один азербайджанець, один бiлорус, один латиш, п’ятеро росiян. I аж дев’ятеро українцiв! Втiм, української мови, крiм мене, чомусь не знав нiхто.

Мало того, деякi мої однокласники були щиро переконанi, що говорити українською — соромно! Якось до нашого класу приїхала “новенька” учениця зi Самбора. Дiзнавшись, що я народилась у Львовi, Олена радiсно заговорила до мене українською: “Як добре! Я теж у Львовi була кiлька разiв! У вас там дуже гарний цирк, а цукерки i морозиво якi смачнi!” Однокласники стояли довкола, роззявивши рота, а деякi кидали на нас косi погляди. Так, нiби вiдбувається щось дуже негарне. А потiм Галя Руденко, наша голова ради дружини, побiгла до класної керiвнички i “настукала”: “Они не хотят по-русски разговаривать!”

Коли почався урок, Алевтина Гаоргiївна сказала: “Дети, у нас учатся люди разных национальностей. И языком межнационального общения для нас является русский. И вот две девочки-украинки вдруг завели разговор на своем родном языке. Поднимите руку, кому это не нравится?” Майже увесь клас пiдняв руки…

Я сидiла приголомшена i не знала, за що мене зараз засуджують, що поганого зробила. Але наступнi слова класної керiвнички були несподiванкою для всiх. “Мне жаль вас, ребята, — сказала вона. — Вы не правы!” I вона, учителька росiйської мови i лiтератури, корiнна москвичка, довго говорила про те, що немає поганих i гарних мов, злих i добрих нацiй. I що це дуже добре, якщо ми з Оленою знаємо мову своїх батькiв, на вiдмiну вiд тих українцiв, котрi нею не володiють. А Галi Руденко вона наказала наступного разу добре подумати перед тим, як робити висновки.

I ще пригадую випадок. Наприкiнцi шостого класу у роздiлi “Литература народов СССР” ми вчили такi рядки Шевченкового “Заповiту”: “Как умру, так схороните на Украйне милой. Посреди широкой степи выройте могилу…” Я пiдняла руку i запитала, чи можна розповiсти “Заповiт” українською. Я знала, бо мама навчила.

Мене слухали, затамувавши дух. А потiм, коли я дiстала заслужену п’ятiрку, Алевтина Георгiївна запропонувала: “А давайте выучим этот стих в оригинале. Он так красиво звучит, а перевод мне не нравится! Ира, пиши на доске, а вы записывайте в тетрадях…”

“Поважаю твої принципи”

Якось крiзь вiдчинене вiкно я випадково почула розмову двох “кумась”, що сидiли на лавочцi i перемивали кiсточки сусiдам. Йшлося про мою маму. Я стала за шторою i тихенько визирнула крiзь щiлину.

— Она — бандеровка! — злiсно шепотiла дружина пiдполковника, киваючи на нашi вiкна. — Представляете, паску печет и не боится! А с детьми по-хохляцки разговаривает!

— Вот дура! — лузаючи насiння, розсмiялась дружина прапорщика. — Ничему ее жизнь не научила. Будут потом по жизни “шокать” и “гакать”.

Щодо паски, яка пахла ванiллю на весь пiд’їзд, то мiй батько i справдi мав проблеми з цього приводу. Його викликав замполiт на серйозну розмову i наказав “провести роз’яснювальну роботу” з полiтично несвiдомою дружиною, бо iнакше пiсля Нiмеччини нам свiтить Далекий Схiд або Середня Азiя. На що моя мама iронiчно зауважила: “А ти б пригостив того йолопа моєю паскою, вiн би й подобрiшав. Бо його дружина не пирiжки пече, а цеглини, ними стiну пробити можна. Та вiн тобi просто заздрить!”

А стосовно “шокання” i “гакання”, то й тут дружина прапорщика помилилась. У 1987 роцi батька скерували служити до Новосибiрська, а я якраз школу закiнчила. I вступила на фiлологiчний факультет тамтешнього iнституту. Тут
познайомилась зi своїм майбутнiм чоловiком, теж росiянином.

Першi п’ять рокiв ми жили разом із його батьками. Тут, у Сибiру, в 1990 роцi народилась моя старша донька. “Донечко, привiт! Яка ж ти гарна!” — промовила до неї першi слова. Українською. Батьки у той час вже в Українi жили, то ж я понад рiк нi з ким не говорила по-своєму. А тут — таке щастя!

Мої свекор i свекруха спершу трохи дивувались. Мовляв, живемо в Росiї, обоє батькiв — фiлологи, а тут — зовсiм iнша мова. “Але, здається, я розумiю, навiщо ти це робиш, — якось сказала менi свекруха. — Мабуть, хочеш, аби дитина знала своє корiння… Що ж, так i має бути, я поважаю твої принципи”.

Та не думала я тодi про принципи. Все сталося якось само по собi, немов природний процес вiдбувся. Як казала колись моя мама, “язик би не повернувся” говорити з рiдною дитиною чужинською мовою. Вiн напевно навпiл переламався б або вiдсох.

Тi гарнi гасла нехай собi полiтики залишать. А я просто живу так, як хочу, i не соромлюся бути собою. Мабуть, це i є мiй головний принцип у життi.

Будь собою!

П’ятнадцять рокiв тому ми з сiм’єю переїхали до Львова. Тут у нас народилась молодша донька, яка, звiсно ж, вчиться в українськiй школi. Чоловiк непогано вивчив українську мову, хоча з дiтьми спiлкується своєю. Все вiдбувається так, як i колись в моїй родинi: “Мамо, дай цукерку — папа, дай конфету”. I ми не вiдчуваємо з цього приводу жодного дискомфорту.

Тепер я працюю в однiй з iнформацiйних агенцiй. Пишу, редагую тексти українською мовою. Хоча не вивчала її нi в школi, нi в унiверситетi. Коли в моїй установi працiвники проходили атестацiю на знання української мови, я дiстала найвищий бал. “У вас вроджене чуття мови, — похвалила мене екзаменатор. — I, мабуть, гарнi вчителi з української мови були. Який виш
ви закiнчували?” Я засмiялась: “Новосибiрський держунiверситет”.

Звiдки ж взялись мої знання? З книжок Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленка, Юрiя Збанацького, Михайла Стельмаха, Всеволода Нестайка. Тодi як дружини вiйськових скуповували по свiтах дорогi сервiзи i килими, моя мама тягала за собою по гарнiзонах українськi книжки.

Писати я навчилась завдяки листам до бабусi i двоюрiдних сестер. А головне, що де б не кидала нас доля, моя мама завжди пам’ятала, хто вона i звiдки. I не намагалась бути кимось iншим, такою, “як бiльшiсть”. Бог дав їй мудростi усвiдомити просту iстину: не треба пiдлаштовуватись пiд обставини, щось вигадувати, грати роль, немов у поганому фiльмi. Ти залишаєшся тим, ким народився. I якщо мама спiвала тобi колисковi українською мовою — спiвай її i своїй дитинi.

Хай там що, не дай їй забути, хто вона i звiдки.

“То вiд кого берегти мову?” — перепитує мене донька, знову вказуючи на бiлборд.

“Та вiд самих себе! — вiдповiдаю. — Вiд своєї байдужостi, нещиростi, страху здатися “бiлою вороною” посеред iнших. Колись пiдростеш i сама все зрозумiєш. А зараз просто розмовляй, як мама. I все буде добре”.

Iрина К., 42 роки

Джерело