Діти, бережіть батьків, на кожного чекає старість.
Дочка голосно сварилась,
Аж по хаті ішов дзвін.
Зять притих біля віконця:
Сердився, напевно, він.
За столом сиділи внуки.
Їм не зрозуміти,
Що хотіли від бабусі
Її рідні діти.
Виявляється тарілку
Старенька розбила,
Коли кухню прибирала
І посуду мила.
«Вона дорого коштує, —
Сказала їй дочка.
— Як будеш себе так вести,
Підеш до синочка.
Там невістка тобі скаже,
Де зимують раки.
І тоді у тебе будуть
Припадку ознаки…»
Послухала це бабуся,
Голову схилила.
А колись же була дочка
Добра, щира, мила.
Витерла сльозу бабуся,
Звернулась до Бога:
«Зроби, Господи, все так,
Щоб дочки дорога
Була легка, не терниста,
Квітами цвіла.
Доля щастя і достаток
Щоб їй дала.
Забери мене до Себе
В світлі Небеса,
Де в Раю пташки співають,
Тиші є краса…
Що тепер із мене взяти?
Усім я мішаю.
Дай носки лиш дов’язати.
Прошу і благаю.
Дочка мерзне дуже в ноги,
Мерзнуть і онуки.
Хочу трохи їх зігріти
До нашої розлуки…»
За вікном місяць світив,
Кожен думав за своє.
Ніхто в домі не цінив,
Що бабуся поруч є.
Помолилася бабуся,
Усміхнулась усім ніжно…
(Буде каятися дочка,
Та буде вже пізно)…
