Дивна епідемія: сміх, що НЕ продовжує життя
1962-й, Танганьїка (теперішня Танзанія), селище Кашаша. У школі німецьких місіонерів навчаються 159 дівчат віком 12–18 років. Вони живуть у шкільному гуртожитку без вікон. У класних кімнатах і спальнях – незручні меблі. Учителі пильно слідкують за дисципліною.
30 січня три учениці починають голосно сміятися. Відтак сміх переростає в регіт і крик. Вони задихаються і заливаються слізьми, але не можуть припинити. У медичних звітах не пишуть, що спричинило істерику. Незабаром такі симптоми проявляються в інших учениць.
ЗАРАЖЕННЯ ПОГЛЯДОМ
Напади реготу вражали дівчат безсистемно. Вірус сміху підхоплювали учениці з різних класів і ті, що проживали в різних кімнатах. Зараження відбувалося після візуального контакту між хворими і здоровими. За півтора місяця захворіли 95 дівчат.
Навіть здорові діти не могли зосередитися на навчанні, тому 18 березня школу закрили. Після повернення до сімей школярки заразили родичів і сусідів у Кашаші та сусідньому селищі Ншамба.
У травні заняття в школі спробували відновити — захворіли ще 57 дівчат. У червні школу знову закрили. Тоді ж симптоми хвороби проявилися у 48 дівчат зі школи в селищі Рамашені, що за 50 миль від Кашаші.
За літо в кількох селищах Танганьїки було закрито 14 шкіл і зареєстровано понад 1000 постраждалих. У вересні епідемія сміху в Танганьїці раптом припинилася. У лютому 1963-го вона почалася в одній зі шкіл Уганди, за 150 миль від Кашаші. За кілька місяців хвороба знову минулася сама собою.
СУМНІ СИМПТОМИ
Напади з короткими перервами тривали від кількох годин до 16 днів. У цей час хворі не могли жити нормальним життям, ставали некерованими.
До сміху додавалися біль, непритомність, метеоризм, проблеми з диханням, висипи на шкірі, у декого починалася легка лихоманка. Іноді напади супроводжувались агресією. Деяким хворим здавалося, що за ними женуться. Один дорослий пацієнт стверджував, що сміятися його змушував голос у голові.
Летальних випадків не було.
ПРИЧИНИ Й ДІАГНОЗ
Медики провели низку лабораторних досліджень, але не знайшли збудників епідемії в довкіллі. Виключили їжу, воду, повітря, токсини, віруси, бактерії та паразитів.
Припустили, що масовий істеричний сміх у школярок був спричинений стресом від умов життя в інтернаті та неможливістю висловити протест. Сміх міг стати способом поскаржитися на навколишню дійсність.
Сьогодні вчені підтримують цю версію. Доктор-лінгвіст Кристіан Хемпельман стверджує, що психічні епідемії зароджуються в групах людей із низьким статусом, котрі зазнали пригнічення й браку влади. Їхні причини психогенні.
КРІЗЬ ЧАС І ВІДСТАНЬ
26 вересня 2007 року на конвульсії, тремор і запаморочення поскаржився Вільям Берд, американський школяр з Роанока, штат Вірджинія. Упродовж кількох наступних днів з такими самими симптомами до лікарів звернулися 10 учнів і один дорослий.
Схвильовані батьки вимагали закрити школу. Містом ширилися чутки про отруєння – вуглекислим газом із фотолабораторії, свинцевою фарбою чи болотяним газом. Серед причин спалаху називали і синдром хронічної втоми, і дитячу симуляцію. Дехто шукав зв’язок між конвульсіями в Роаноку та сміхом у Танганьїці.
Після лабораторних досліджень департамент охорони здоров’я штату виключив будь-які екологічні фактори епідемії. Причиною був названий стрес.
Через п’ять років Роанок став регіональним центром вживання «солей для ванн», легальних синтетичних наркотиків. Усім стало не смішно, епідемія більше не повторювалася.
