Дивовижна знахідка у Шацьких озерах
Програма осушення боліт, прийнята в СРСР, напряму стосувалася й нашого Полісся, хоча левова частка того фінансування припала на осушення боліт, що на території Білорусі. Меліоративних організацій на той час в Шацьку не було, а тому всередині 60-х років цю роботу доручили виконувати спішно створеній меліоративній бригаді при Шацькій сільгосптехніці - організації, що обслуговувала тоді сільське господарство району. Про це йдеться в матеріалі Район.Шацьк.
Того дня на об’єкт в урочищі Миньова, що на південному сході від села Піща, виїхали тільки удвох – Верчук Пилип на тракторі і машиніст екскаватора. Об’єктом була річка Копаївка (стара назва Перемут, або інша – Копань), що витікала з озер Луки-Перемут і несла свої води через с.Піща, мимо с.Хрипськ і далі, аж до с. Леплівка (Білорусь), впадала до річки Західний Буг. У них було завдання поглибити та вирівняти річище річки Копаївка для загального пониження поверхневих та грунтових вод.
Їхній екскаватор на широких болотяних гусеницях днював і ночував біля річки, а на тракторі самі їздили на об’єкт, котрим одразу за необхідності вивозили торф на колгоспні поля. Водночас цим же трактором довозили також все необхідне.
Копали вони саме в цьому місці із півдня на північ, по напрямку течії Копаївки. Порівняно сухе літо спрощувало їм завдання, тому що місця тут зазвичай доволі складні і малопрохідні. Природні джерела, торф’яники та плавуни такі, що навіть жителі села Піща свою домашню худобу сюди на випас ніколи не приганяли.
Почався звичайний робочий день. Екскаваторник перевірив усі системи двигуна, долив пального у бак і неспішно приступив до звичайної роботи – копання природного русла річки. Машина його невелика, але проста і надійна: чи то американська, чи то німецька. Пройшов чималу відстань, аж спереду вже стало видно розгалуження річища вправо, яке йшло до Оріхівського (Білорусь) озера, машиніст раптом відчув, що двигун почав «захлинатися».
Екскаваторник відреагував миттєво, скинув важіль підйому ковша, натиснув педаль зчеплення, двигун миттєво вирівняв свої оберти та запрацював рівно. Загальним зором машиніст запримітив, що коли ківш зачепив щось на глибині, то немов би увесь берег, що попереду, здригнувся. Подумав собі: може, якась колода довжелезна уздовж річища, або щось інше, але що?
Рішення прийшло само по собі на підсвідомості: треба зняти верхній шар берега річки, а там буде видно. Так і зробив. Знявши поперед себе, наскільки вистачило стріли у довжину понад руслом із поверхні чимало землі, перемішаної з торф’яником, зробив ще одну спробу. Опустив ковша на те місце, де тільки що його щось «не пускало», зачепив із першого разу за перепону, додав обертів двигунові і, потрохи натискаючи на важіль підйому, відчув, як ковш із невеликою натугою пішов догори.
Скоро з-під мулявини й води показався предмет, дуже схожий на задертий догори ніс човна, але такого ні він, ні тракторист Пилип, що стояв уже поряд, ніколи у своєму житті не бачили.
Знахідка змусила робітників припинити всілякі подальші дії, адже їхнє керівництво попереджало: у разі виявлення під час робіт чогось незрозумілого вони мають одразу ж його повідомити про це. Тому заглушили екскаватор, зібрали хутко свої нехитрі пожитки й подались до Шацька доповідати про знахідку.
Минуло 2-3 дні. Приїхали якісь невідомі, на вигляд солідні люди, разом з робітниками підготували потрібну техніку та механізми для підйому того великого човна й поїхали до річки. Вони навіть керували усім процесом підйому, а тому було видно, що люди знаючі.
Коли величезного човна порівняно швидко витягли із торф’яника, помили та почистили, то одразу почали його замірювати. Виявилось, що завдовжки він сягає 12 метрів, завширшки 2 метри, а заввишки приблизно один метр. Після цих процедур гості акуратно завантажили знахідку на автомобіль із довгим причепом та повезли її у невідомому напрямку. Потім робітники говорили між собою, що це були вчені-археологи, не то зі Львова, не то із Києва, але нічого конкретного так ніхто і не взнав. А це був 1965 рік.
Оце й уся інформація, що дійшла до наших часів. А декілька років тому помер, царство йому небесне, свідок того випадку, житель села Затишшя Верчук Пилип Прокопович, який міг би розповісти більш детально про цю подію. Але маємо, що маємо. Тому можемо тільки гадати, за яких обставин потонув тут човен-креп – чи то варязький, чи то княжий.
Але одне можна сказати певно: він був збудований із дубових дощок (адже тільки дуб у воді мориться-кам’яніє), а тому в болоті чи торф’янику, без доступу кисню, така конструкція може зберігатися сотні, а то й тисячі років у відносно хорошому стані.
Хочете вірте, а хочете – ні, але човни варягів та вікінгів мали кращі технічні характеристики, ніж найсучасніші кораблі та яхти.
А знайдені археологами топірці на мілководді озера Люцимер із північно-західного боку, майже навпроти урочища Сад та західніше урочища Ципель може означати, що десь тут був або причал-порт, або місцева суднобудівна чи ремонтна верф.
За матеріалами книги Олексія Демедюка «Шацьк. Мельники (шацькі)»
