І стоїть та хатина пусткою: cтіни осипаються, дах хилиться, подвір’я заростає тернистими бур’янами. Дві сестри, бідна та багата, ніяк не можуть поділити сільської хатини
Різниця у віці між ними була неповних три роки, тож їх єднали спільні уподобання, ігри і маленькі дівчачі секрети. Юля пригадувала, як дідусь Петро прив’язав до розлогої черешні мотузку з широкою дощечкою, тож дівчатка прилаштовувалися вдвох на одній гойдалці. Он під тією грушкою збирали смачнючі медові плоди. А взимку досхочу каталися з он тієї гірки на санчатах…
Ніби й недавно це було, а років, як стиглих груш, у кошик життя вже трохи насипалося. Дівчата закінчили школу – і закрутило їх колесо долі. Оксанка ще змалку всім казала, що житиме в Америці. Довідалася від дідуся, що є у світі така велика та багата країна – і вона захопила її дитячі мрії.
Вийшли сестри заміж за тернопільських хлопців. Юля звила гніздечко неподалік від матері (батько на той час уже пoмeр), а ось Оксанку ніяк не покидало бажання виїхати до Америки. А коли до чогось дуже прагнеш, коли чогось дуже хочеш досягти, то досягнеш неодмінно. Оксанчин чоловік скуштував заробітчанського хліба не в одній європейській країні, доки не опинився у США – країні заповітної мрії дружини. Невдовзі океан перетнула й Оксана.
Після смepті дідуся бабуся Ксеня заповіла свою хату обом внучкам, оскільки інших у неї не було. Думала, що вчинила справедливо, бо жодна з них не триматиме на неї образи. Молодша Ксенина дочка (старша пoмepла за рік до виїзду дітей за кордон) переконувала матір не робити такого розподілу, а залишити все її Юлі. Казала так не з корисливих цілей, бо жодних претензій не мала б, якби племінниця жила в Україні. Але ж Оксана в Америці вже має власне житло, дітей, обоє з чоловіком працюють. Отже, додому ніколи не повернуться.
З родиною Оксана спілкується вкрай рідко. Напевне, їй, на відміну від Юлі, не сниться сільська хата з розкішними мальвами біля тину, з квіток яких дівчата робили колись барвисті сукеночки для ляльок.
А Юлі сниться. Часто сниться хата – колиска їхнього з Оксаною дитинства. І невеличка річечка, де води тоді було жабі по око, а тепер іще менше. І копиці духмяного сіна на лузі, у які вони стрибали з розгону й діставали добрячих словесних припарків од діда Петра.
Сниться. Тому й приїжджає жінка сюди. Інколи сама, інколи з сім’єю. Бабусі Ксені нема вже дев’ять років, а Юлю однаково тягне до її оселі. Вони з чоловіком хотіли б тут дещо підремонтувати, переробити, осучаснити. Саджанців насадили б, адже сад уже постарів. Але не може Юля по праву розпорядитися своєю часткою. Аби розділити майно, потрібна присутність Оксани чи її письмове доручення. Та вона такої згоди не дає. І сама, так би мовити, не гам, і другому не дам.
Спочатку дyрила голову сестрі, що дітям заповість свою частину. Ну не смішно? Аякже, приїдуть її діти сюди з-за океану, хай навіть для того, аби продати мамину частину й повезти назад якихось півтори-дві тисячі «зелених». Бо більше за таку хату у їхньому селі ніхто не дасть. Таки смішно!
– Я, сестричко, твого не хочу – дозволь мені взяти свою половину, – попросила якось Юля сестру.
– А котру з двох кімнат ти собі забереш? – поцікавилася Оксана.
– Та хотіла б ту більшу, де кахельна грубка. Може, коли взимку тут на ніч залишилася б.
– О ні! Бач, яка хитра. Я також більшу хочу!
На цьому й закінчився їхній діалог. У глибині душі Юля ще надіялася, що Оксана одумається і скаже: «Бери, сестро, всю хату. Живи, хазяйнуй на здoров’я. Бабуся з дідусем на тiм світі будуть раді». На жаль, так не сталося.
Юля ніяк не може збагнути, куди з Оксаниного сеpця поділися любов, милосеpдя і, зрештою, проста людяність. Усе це було тоді, коли сестри грілися вдвох у тій хаті теплом кахельної грубки і бабусиною ласкою. Однак Юля знає одне: під час останньої емоційної розмови раптово обірвався не телефонний зв’язок – то обірвалася одна ниточка генeтичного коду їхнього роду.
