ВСЕ БУДЕ ЛЮКС

Ми відразу вирішили, що неодмінно збудуємо там гарний великий будинок. Згодом їздили на заробітки й Україною і навіть за кордон.

Донечку нашу Маринку у моїх батьків залишали.

І ось наша мрія здійснилась. Ми збудували будинок. Не так, щоб дуже великий: три кімнати й кухня. Але все зробили, як хотіли. Для себе.

Настав час життям насолоджуватись. Але довго

не довелось. Всього в 43 роки в Іллі діагностували рак. Спочатку просто погано почувався, але далі ставало лише гірше. Марина тоді вже на навчання поїхала, тож все лягло на мої плечі.

Це були найважчі чотири роки в моєму житті.

Коханий так страждав, я робила все, аби йому

допомогти, підтримати. Була поруч до останнього подиху. Перед смертю він мені

сказав.

• Я заповіт на Маринку оформив, щоб згодом було простіше.
• Так, звісно. Нащо кілька разів документи

переоформлювати.

Я й справді не думала, що це може проблемою стати. Після смерті Іллі намагалась жити далі, було важко, адже донька навчалась в іншому місті, а я все сама. Та минуло два роки та Марина приїхала до мене зі своїм хлопцем. Назар був доволі хорошим, доброзичливим. Він мені відразу

сподобався. Раптом доня заявила:

• Ми хочемо побратися, а тоді тут залишимось!
• Це ж чудово! Нарешті я не буду сама!

• Марина подивилась, але нічого не сказала.

  Зіграли ми весілля і стали разом ґаздувати. Із зятем я чудово ладнала, він в усьому мені допомагав, а от донька якось змінилася. Увесь час сварилася зі мною, все переробляла, казала, що в мене смаку нема. Коли завагітніла - взагалі

  нестерпною стала. Мало не щодня кричала на мене.

  — Доню, чого ж ти так? Що я тобі зробила?

• - Того, що це мій будинок! І ти нам тут заважаєш!

  Я не могла в це повірити. Та далі донька

  додала, що коли народиться дитина, а може й

  дві - стане тісно.

• Маринко, але куди ж я піду?
• Їдь до баби.
• Ти ж знаєш, що там жодних умов, і ще брат мій з сімʼєю живе з батьками. Хіба в стайні там

• піти. Всіляко демонструвала, що моя присутність дратує ІІ. Переобладнала одну кімнату на дитячу, хоча малюк з ще з батьками спав. А врешті

  сказала. житиму.Донька змовчала і пішла. А після народження онука Марина знову почала натякати, що я маю 

  піти. Всіляко демонструвала, що моя присутність дратує ІІ. Переобладнала одну кімнату на дитячу, хоча малюк з ще з батьками спав. А врешті

  сказала.

• — Ми плануємо ще одну дитину. В тебе є пів року, щоб переїхати.Ви не уявляєте, як я тоді плакала. Дожилася до такого. Не розуміла, чим це заслужила. Я ж все життя працювала, все заради донечки. Тоді до мене підійшов Назар і заспокоїв.

• Мені так шкода. Я намагався із нею поговорити. Тут усім би місця вистачило. Та вона не слухає, каже, що батько їй хату залишив і все!
• Але чому вона така жорстока?
• Хто зна. Можливо через смерть тата, вона— Але ж чого я маю жити по чужих хатах маючи власний дім! Я ж своїми руками все тут робила.звинувачує вас, що не догледіли.- Але ж це не так, я поруч була. Навіть непросила допомоги у Марини.Минуло кілька місяців, а донька свою думку не змінила. Врешті Назар підійшов до мене і дав конверт.— Ось, дивіться, це гроші. Вистачить, аби орендувати квартиру на якийсь час. Згодом я дам ще.

•