Я лежала на збереженні багато років тому, до моєї сусідки по палаті постійно їздив чоловік
Ми були такими молодими, що нас важко було назвати жінками. Але називали: в лікарні всіх так називали. Ми всі чекали появу дитини в палаті на дванадцять людей.
Називалося це “лежати на збереженні”. І була така негарна Світлана з великим животом. Ну, у всіх був живіт, всі були не дуже гарні – там ні душу, ні дзеркала не було. Але Світлана була дійсно не красива і дуже повна, з набряками.
Палата була на першому поверсі. Чоловіки приходили до дружин і розмовляли через підвіконня. Телефонів не було, і жінки ворожили і тривожилися: чи прийде їхній чоловік? Не до всіх приходили. Це зрозуміло; працювали всі, їхати далеко, на околицю…
І деякі жінки плакали вночі. У лікарні дуже сумно. А коли чоловік все-таки приходив, вони висловлювали любов і турботу. І питали: “Ти поїв? Ти знайшов чисту сорочку?”.
А до цієї Світлани ходив рудий маленький хлопчина в кепці. Трошки кривоногий і теж не дуже гарний. І кожен день, кожен день! – приносив маленьку каструльку. Він її привозив, замотавши в ковдрочку стареньку. І в каструльці була варена картопля, ще тепла. Або суп з макаронами. Теплий. Він приїжджав після роботи на заводі, коли час прийому відвідувачів закінчувався. Але ми ж на першому поверсі були. Він мовчки передавав каструльку Світлані, а вона їла.
Вона і мене пригощала, мій чоловік в армії був.
Потім цей мовчазний рудий хлопець їхав з каструлькою і ковдрою назад. Години дві треба було їхати. І вони майже не говорили. А потім мене виписали.
І цю Світлану я років через п’ятнадцять знову зустріла на вулиці. Вона знову була в положенні. І у неї вже було троє дітей. І вона красива стала! Повна, але дуже красива. І машина гарна. Діти теж гарні, вона так сказала. І життя хороше, красиве! А за кермом сидів цей рудий хлопець, чоловік. Він залишився негарним, як та алюмінієва пом’ята каструлька. Але в чоловікові головне – не краса. Головне, що всередині. Як в каструльці, в якій картопля залишалася теплою…
І це тепло не зникає, навіть якщо їхати дві години. Навіть якщо все життя їхати – разом.
