Я — мати, і я не люблю свою дочку
Моїй доньці 2,5 роки. Останнім часом я все частіше шкодую, що народила її. Я зустрічалася з одруженим чоловіком, у якого в шлюбі не було дітей. Він був впевнений, що проблема в ньому. Говорив, як хоче рідних дітей, що пішов би від дружини, якби я народила. І тут сталося диво — я завагітніла. Він пішов, але від мене!
Я дуже хотіла дитину і, природно, я її залишила. Народилася дівчинка. І тут почалося моє пекло. Я зрозуміла, що я її не люблю. Я годувала її грудьми, доглядала, міняла памперси, купала, вела себе, як всі. Але в душі, в душі не було тієї любові, про яку пишуть.
Мама говорила, потерпіти, потім буде легше. А мені здається, що все гірше і гірше. Спочатку були проблеми з горщиком, вона не хотіла на нього сідати. Могла сидіти на ньому 10 хвилин, потім встати і через 3 секунди наробити в штани. Це мене виводило з себе, я била її, думаючи, що це допоможе.
Тепер проблема з тим, що вона просто не хоче говорити. У неї є всі звуки, вона каже деякі слова, але повторювати слова вона не хоче. Вона не знає кольорів. Вона не може сказати чи пояснити, чого вона хоче. Не розуміє елементарних речей, таких як не можна малювати на стінах, через що частенько я кричу на неї. Я не можу змиритися з думкою, що моя дитина просто дурна! Вона влаштовує істерики без приводу.
Я все більше переконуюся, що починаю її ненавидіти. Був такий момент, що я їхала від неї на 3 дні. Я не скучила, мені було без неї так добре. Мені здається, вона моя помилка.
Я живу з батьками, дай Бог їм здоров’я, і з дочкою. Якби не було засудження з боку родичів і батьків, я б, швидше за все, віддала дитину в прийомну сім’ю, знаючи, що з нею все буде добре.
Мама каже, що вона ще маленька, і скоро буде легше. Тільки щось це «легше» десь загубилося.
Можете мене засуджувати, але я написала, як є. Повірте, мені дуже нелегко жити з думкою, що я не люблю свою дитину.
А що ви думаєте про цю маму, яка не любить свою дитину?
