“Я не можу залишити Галю. Вона чекає дитину. Ми мусимо одружитися” – це хвилинне зізнання перекреслило п’ять років їхніх зустрічей
– Олесю, – сказав якось. – Я не можу залишити Галю. Вона чекає дитину. Ми мусимо одружитися.
Прохолодні осінні дощі крали їхні сліди. На душі було терпко. Їхнє кохання розтануло, наче останній лебединий сміх. Гірке хвилинне зізнання перекреслило п’ять років зустрічей.
Червоний, жовтий, зелений, червоний – блимали вогники світлофора. Олеся і Михайло стояли по різні боки дороги. Люди поспішали, оминаючи їх. Він першим ступив крок.
– Привіт!
Михайло колись брав маленькі Олесині руки у свої долоні і цілував кожен пальчик. Ось і знову знайомий жест, вона ж поглядом зупинила його. Не вірилось, що цей недоглянутий, розхристаний чоловік – її незабутнє кохання.
– Тут неподалік є забігайлівка… кафе. Може, посидимо? Але я нині… без грошей.
«Михайле, Михайле, – мовила про себе жінка, – і це з тобою я зраджувала в думках своєму чоловікові?»
– Не звик тебе бачити в червоному вбранні.
«І я не звикла бачити тебе таким» – вела внутрішній діалог.
– Мовчиш… Соромно стояти поряд зі мною? Ось такий я зараз. Бачиш?
– Як живеш, Михайле? Як сім’я?
– Я живу?! Ха-ха! Нема в мене сім’ї. І не було!
– Але ж ти…
– Ага, одружився. Галька, вона три абopти зробила. Першою вaгiтнісю, хотіла «прив’язати» мене до себе. Сама сказала. Діти їй не потрібні були. Тепер схаменулася. До лікарів бігає. Пізно. Може, розлучитися? І ми могли б з тобою знову…
– Не могли б, Михайле.
– Олесю, ти віриш, що людину можна причарувати? Мені Гальчина подруга якось сказала, що Галька того… до ворожок їздила. Тому, не міг я від неї піти. Тримало щось. А я часто згадував про тебе. То що, йдемо в кафе? Годилося б перекинути по сто грамів за зустріч. І не снідав ще нині. А вже скоро обід.
– Я поспішаю, Михайле. Справи.
– Нині ж субота, які справи? Гордуєш мною? Так і скажи. А колись кохала.
Те «кохала» прозвучало чи то зухвало, чи недбало.
– Ти подумай… про нас. Пліткують, що моя Галька коханця завела. От подам завтра на розлучення. Ні, не завтра, в понеділок. Хай знає! Прив’язала вона мене! Дзуськи! Телефон про всяк випадок залиши. Як тільки стану вільним, дамся чути.
– Мамо! А ми тебе чекаємо-чекаємо, – старшенька Настуня і молодший Ігорчик удавано образливо закопилили губки.
– Олесю! Де ж ти пропала? – запитав Микола, чоловік.
– Знайомого зустріла. Вже йду. Бувай, Михайле.
– Я не знайомий, я… А телефон… номер… який? – розгублено бубонів Михайло. – Я не знайомий.
Олеся притулилася до Миколиного плеча. Її чоловік такий надійний. Добрий. Гарний. Скільки разів вона хотіла бачити на місці Миколи – Михайла! Навіть пробувала писати вірші про своє незбутнє кохання кольору лаванди. Потім рвала списані аркуші на дрібненькі клаптики. Подумки втікала до Михайла.
З дерев скапувало листя, наче жовті сльози жалю і прощення. На душі було щемно і легко водночас.
– Мамо, я зібрав тобі букет, – Ігорчик простягнув Олесі кілька осінніх листкочків.
Однією рукою гладила синову голівку, інша рука грілася у теплій, рідній Миколиній долоні. Здавалося, висмикне руку і невидимим птахом випурхне її щастя. Аж злякалася цієї думки.
– Я кохаю тебе, – тихенько прошепотіла до чоловіка.
Це зізнання почув всенький світ.
