“Я так і не одружився. Тебе чекав. І дочекався. Нам з тобою є про що поговорити: Їх розлучили батьки
Не знала, чи правильний зробила вибір, адже минуло стільки років. Може, ще не пізно вийти на наступній станції і повернутися назад? Але що її чекає вдома? Порожня оселя? Чи 28-річний син, якому тепер не до неї – у нього з дружиною тепер і своїх турбот вистачає з синами-дошкільнятами.
Ні на мить не стулила очей, хоч надворі царювала глибока ніч. А спогади виринали із її пам’яті і здавалося, що це було вчора.
Тоді, 30 років тому, вона разом із подружкою Олею працювала провідником у поїзді. Весела і безтурботна була тоді пора. Та лише доти, поки не побачила його. Не розуміла, що з нею коїться. Ігор, який повертався з відпустки у військову частину, де проходив службу, весело розповідав молодій провідниці анекдоти.
А вона, натомість, щоб сміятися, пильно вдивлялася йому у вічі, уважно стежила за його губами, за порухом дужих, красивих рук. Він був зовсім не таким, як усі. І цю спільну поїздку перетворив для неї на справжню казку. Казку із квітами, подарунками, які він купляв на кожній зупинці, і безліччю теплих ніжних слів, яких їй раніше не доводилось чути.
Важкою була мить їхнього розставання. Але обоє були впевнені, що це ненадовго. Якихось півроку служби в армії – і вони зустрінуться, щоб ніколи не розлучатись. Таку обіцянку дали одне одному.
Полетіли листи за листами. З нетерпінням, по декілька разів Ігор перечитував вісточки від коханої, а потім згортав їх і вкладав до лівої кишені – поближче до серця. Та в одному з листів ще з перших слів відчув холод. Іра щось писала про те, що слово батьків для неї – закон.
Що вона кохає його, але не може піти проти їх волі і виходить заміж за іншого. Не знає, як це пережив. Армійські друзі підтримували і розраджували, як тільки могли. А він усе робив по інерції. Складалось враження, що це не людина, а ходячий робот.
По інерції жила й Іра: прокидалася, готувала сніданок чоловікові, з вимушеною усмішкою на устах зустрічала його з роботи. Невдовзі у них народився синочок. З його появою Іра з головою поринула у сімейні турботи. Вона була хорошою господинею, чудовою мамою, турботливою дружиною.
Складалося враження, що ідеальнішу сім’ю годі пошукати. Справді, Ірі гріх було нарікати на Андрія. Він пристойно заробляв, залюбки няньчився із сином. Але між ними не було кохання, і якщо спершу Іра переконувала себе, що любов прийде згодом, то потім стала помічати, що, крім сина, їх з чоловіком нічого не об’єднує.
Вони були зовсім різними. Зрозумівши це аж через десять спільно прожитих років, а також дізнавшись, що чоловік зраджує її, подала на розлучення. Єдиною втіхою у житті був син. Жила для нього, робила все, щоб він не був гіршим за інших дітей.
Швидко промайнув час. І ось уже благословляє сина на щасливе подружнє життя. Незчулася, як і бабусею стала – син із невісткою подарували їй двійнят-онучат. Ще коли були меншими, допомагала їх няньчити. А відколи пішли у садочок, відчула себе непотрібною. Хоч і син з невісткою, і онуки безмежно її любили.
От і одного з холодних зимових вечорів, відчувши себе самотньою, чи не вперше у житті зважилася на рішучий крок – відшукати Ігоря і бодай здалеку побачити його. Вона ж так перед ним завинила. Й стільки хоче йому сказати.
…Поїзд сповільнював хід, відстукуючи останні хвилини до її зупинки. Сумніви і далі закрадалися у її стривожене серце. Адже тільки ступивши на перон, Іра згадала, що у цьому місті вона вперше і не знає, як дістатися за потрібною їй адресою. До вечора блукала вузенькими вуличками.
А коли знайшла будинок, у якому живе Ігор, більш ніж півгодини наважувалась підійти до дверей і постукати в них. Так і залишалася сидіти на сходах, що вели на горище, і, не виспавшись вночі, задрімала.
Прокинулась від теплого дотику на своєму плечі:
– Іро, це ти? – здивовано дивився на неї чоловік.
Цей погляд вона впізнала б серед тисячі інших. Це був він – Ігор, який побачив її, виносячи сміття.
– Я – вона хотіла щось пояснити, але він, взявши її за руки, сказав: «Заходь. Я так і не одружився. Тебе чекав. І дочекався. Нам з тобою є про що поговорити».
