Як постелиш, так і поспиш, а як запряжеш, так і поїдеш
Працювала косметологом, продавщицею галантереї і вчителькою малювання. Постійно чимось захоплювалася. Освоювала по самовчителю фламенко, мистецтво каліграфії, щось валяла, вишивала, вправно поводилася з голкою і відправляла африканським дітям посилки з м’якими іграшками. Займалася всім по чуть-чуть і недовго. Сусіди крутили пальцями біля скроні, мовляв що з неї взяти, вітряна жінка. Безпечна, легковажна і дурнувата в тому числі.
Недалека. Живе з котом і зламаним телевізором. Не дивиться новини і не в курсі пожежі в Утрехті, що знищила консерваторію. Не знає, що під час телемосту Москва-Київ була проведена операція без наркозу завдяки навіюванню Кашпіровського.
Мій тато на дух її не міг терпіти. Говорив, що не сприймає людей, які занадто часто сміються. Скаже «доброго ранку», і рот до вух. Прокоментує затримку зарплати і регоче.
Посковзнеться на льоду, розбивши лоток яєць, знову посмішка. Тільки що тут смішного?
Жінки не брали її в своє коло. Підганяли губи і припиняли обговорювати розпусний Захід і якихось обивателів. Новорічне вбрання Світлани Моргунової і фільм «Циган» з красенем Будулаєм. Рецепт салату «Пасажирський». Люстру з богемського скла, пилосос «Тайфун» і дагестанський килим нових блатних мешканців. Еммануель не дуже й прагнула потрапити в жіночу компанію. Вона постійно кудись поспішала: на чергове побачення, курси крою та шиття або концерт групи «Вераси». Їй не було ніякого діла до важливих матрон, які закупляються на ринках.
У сусідки ніколи не траплялося нічого поганого, а у нас то крани текли, то хлопчаки скло розбивали, то півбудинку косив грип. Ми вірили, що в темному кутку сидить бабай, а якщо не будемо слухатися, то нас забере міліціонер або Мара. Що життя несправедливе і багато чого потрібно терпіти. І тільки Еммануель завжди виглядала бадьорою, здоровою і веселою. У неї не існувало Мари і темних кутів. З міліціонерами вона крутила любов, грип лікувала червоним вином, нічого не терпіла і ставилася до будь-яких подій, як до пригод.
Її секрет я дізналася набагато пізніше і щиро здивувалася. Жінка всього лише по-іншому ставилася до життя, і життя відповідало їй тим же. Адже як постелиш, так і поспиш, а як запряжеш, так і поїдеш. Вона не давала собі нудьгувати, не носила «футболку жертви», проявляла допитливість і займалася тим, що до душі. Вона жила, а ми всі тільки готувалися жити. Вона чекала від майбутнього кайфу, а ми — труднощів. Кожен в результаті отримував своє.
© Ірина Говоруха
