Ідемо вчора Львовом, шукаємо з дівчатами затишного закапелочка. І тут чуємо: «О-о-ой! Какоє убожества! — Боже! Зачєм ми сюда єхалі?»
— О-о-ой! Какоє убожества!
— Боже! Зачєм ми сюда єхалі? Здесь дароже, чєм в Адєссє!
— Кашмар! Ета старіна нє впєчятляєт!
І тут один такий, самий мужествєнний і обізнаний чувак у смугастій запраній майці і кепці » Рібок», знімаючи «убожєства» на айфон і, валячи з ніг все живе перегаром з пом`ятої мордяки:
— Нічьо, народ! Скора ми їм пакажем русскую культуру! Всє еті церкві будут праваславнимі, наши флагі, наши пєсні, цени капєєчниє…!
Перечіпається на бруківці, летить мордякою донизу, де натхненно вмивається осколками айфона і юшкою з носа:
— @#@#@#@ бандерu!!! Нє дарогі, а п@зд**ц!
А мені аж на серці відлягло. Так, наче янгол ніжками босими пройшовся. Кажу тихенько:
— Ми ж вас попереджали: нєх@й шаsтать. Це не п@зд***ць, це — нанотехнології. Реагують на найменший прояв загрози. В нас і бруківка — зброя!
