Історія під куполом волинського храму
“Десять років тому перекривали церкву й майстри під бляхою знайшли якийсь пакунок, загорнутий в хустину. Коли розкрили, то побачили цей прапор та тризуб, — розповідає отець Ігор. — Скільки літ історичні реліквії там пролежали, нам не вдалося з’ясувати. Тому можемо лише здогадуватися. Навіть старожили не пам’ятають. Ніхто з жителів села не знає подробиць. Хоча мені доводилося чути різні версії. Казали, що прапор і тризуб зберігали в церкві ще до приходу перших совєтів у 1939- му”.
За словами отця Ігоря, під час війни в храмі переховувалися повстанці, то ймовірно, вони й заховали. Хоча це ж було не так просто зробити — вилізти, щоб ніхто не побачив, на церковну баню, відігнути металеву покрівлю. Люди навіть в ті страшні роки все-таки сподівалися й вірили, що колись таки знадобляться українські національні символи, які не треба буде ховати, - пише Волиська правда, посилаючись на видання Волинь нова.
На саморобному прапорі добре видно плями. Хтозна, може це чиясь кров, пролита за Україну. Тих героїв давно немає на світі, але збереглася захована ними для нащадків святиня.
Він пояснює, що були пропозиції передати ці раритети у музей, але реліквії завжди зберігатимуться у їхньому храмі, адже це частина його історії.
Липненський старожил Адам Попович, якому виповнилося 85 літ, колись жив біля храму. Дід Адам пригадав кілька фрагментів з історії Свято-Михайлівської церкви, в якій, за його словами, завжди творилася молитва і відбувалася служба Божа — при поляках, при німцях і при совєтах.
Як розповів співрозмовник, у 1943-му, під час нацистської окупації наказали всім жителям Липного зібратися у храмі, але хтось добре поінформований попередив людей: не йдіть, бо німці планують спалити всіх разом із церквою. Перед цим відбулася кривава розправа у сусідньому Берестяному. Там понад дві сотні селян від смерті врятувала німецька жінка Ельза Шнетінберт. За словами діда Адама, тільки завдяки Божому провидінню тоді у Липному вцілів і храм, і люди.
Вже після війни в навколишніх лісах діяли загони українських повстанців. Для боротьби з ними у Холоневичах стояв цілий військовий гарнізон «краснопогонників».
“Якось з батьками їхали ми волами на своє поле. Я ще був пацаном, — пригадує Адам Григорович. — Коли чуємо, як щось сильно бахнуло на дзвіниці. Там ховалися повстанці. Бачимо, летять воєнні з гарнізону, а їден побіг за підмогою в штаб. Знялася стрілянина. «Краснопогонники» стали пуляти з усіх боків. То одного упівця забили через вікно, а чотирьох чи п’ятьох забрали і погнали в Холоневичі. То не скажу вам, як їхня доля склалася. Чув, що зосталися вони живі”.
“Я все намагався допитатися в людей, вам нічого нового не скажу. Колись, ше у вуйну був у церкві староста. Звався по-сільському Дмітьор, а прізвище Третяк. То він тримав зв’язок із повстанцями. Думаю, староста міг того прапора сховати, бо прийшли совєти, а він мав ключі від церкви. Можу кому й шепнув, але вже не зосталося в живих нікого”, – додає чоловік.
