Юля почала отримувати пенсію на власну картку. І віддавати гроші у сімейний бюджет не хоче.
— Уявляєш, Юлька тепер не віддає мені свою пенсію! — жаліється моя знайома, сорокап’ятирічна Людмила, — Вона вчора її отримала, як виявилося… і залишила усю собі. Каже, що це лише її гроші! “Ви до моїх вісімнадцяти років за мене всі гроші забирали, тепер досить” — отак і сказала. Уявляєш? Оце виховали дочку на свою голову. І що з нею робити?
Юля — вісімнадцятирічна дочка Людмили та її чоловіка Павла, всього вони виховують трьох дітей, Юля з них найстарша. На жаль, у три роки Юлі діагностували інвалідність. Людмила все дитинство дочки водила її по лікарях, займалась реабілітацією з логопедами та дефектологами і це дало свої плоди. Юлі вдалося закінчити 9 класів у школі, що для неї було великою перемогою, потім вона вступила в училище, аби вивчитися на швею. Її батьки зробили для неї все, що могли, адже завдяки їхнім старанням Юля все ж зможе сама жити і працювати. Хоч у неї залишиться третя група інвалідності.
Живе родина Людмили скромно, все ж таки троє дітей потрібно на ноги поставити, Люда не працює, весь свій час віддає дітям. Окрім проблемної Юлі є ще двоє дітей, наймолодший цього року пішов до школи, тому справ вдома вистачає. А Юлина пенсія по інвалідності і виплати по догляду за дитиною-інвалідом, які отримувала Люда, дуже виручали, тому вся сім’я дуже розраховувала на ці гроші. Звісно, що раніше вся сума йшла на реабілітацію Юлі, батьки тоді віддавали на це останні гроші. Але останні роки, десь з класу восьмого, Юля вже не ходила до логопедів, тому майже вся її пенсія йшла на потреби усієї сім’ї. Ось тепер, після свого повноліття, Юля почала отримувати пенсію на власну картку. І віддавати гроші у сімейний бюджет не хоче.
— Вона не те, що віддавати не хоче, а ще й попрікає мене, що я до цього часу користувалась її грошима! — обурюється Людмила, — Ну я не розумію цього! Так їй і кажу — ти досі живеш з нами, харчуєшся з нами, користуєшся всім тим, що є у нас вдома, тому про яку самостійність може йти мова? Ми її одягаємо, годуємо, утримуємо. Немає ніяких “її” грошей! Вона їх не заробила! А Юля мені на таке відповіла, що можемо її не годувати, у неї безкоштовне харчування у технікумі. Одяг їй ми купували з тих грошей, що раніше отримували від держави. На щастя, ми отримуємо субсидію, яка майже повністю покриває всі комунальні послуги. Доросла вже стала, я їй слово, вона мені десять! І що з нею тепер робити?
Людмила хапається за голову, не знає як їй вчинити.
— Якщо у неї все так чудово, то хай живе деінде! Виставити її за двері чи що? Але як же я її вижену? Куди їй піти? Але поки живе у сім’ї, то нехай робить свій вклад, тим більше, що вона уже доросла. Чи може це нам пора якось скоротити витрати, бо дочка не зобов’язана утримувати сім’ю?
