Христина вже багато років жила в місті, до батьків в село їздила не часто, бо вони в свій час не підтримали її. А десять років тому, батько раптом приїхав до доньки, налагоджувати відносини. Але Христ
Христина вже давно живе і працює в місті, все, що вона має, це результат її праці. В той вечір вона прийшла з роботи, приготувала
вечерю і вони з чоловіком і сином нарешті сіли за стіл. Христина хотіла поговорити з чоловіком про майбутнє сина, порадитися щодо
його вступу в університет, але не встигла. Раптом задзвонив телефон, вона побачила, що телефонує мама.
Христина байдуже виключила звук і відклала телефон подалі. «Вже й повечеряти спокійно не дадуть» – подумала жінка і продовжила
трапезу.
Христина завжди вважала, що батьки їй нічого не дали, все що у неї є, вона досягла сама, без сторонньої допомоги. Те, що вона зараз
успішна столична бізнес-леді, яка живе у власній квартирі – це результат її важкої праці, тому вона зараз поїсть, відпочине, а потім
перетелефонує мамі.
Після вечері Христина вже й забула про дзвінок матері.
Вночі їй снився батько, кликав, благав про допомогу. Зранку Христина відчула щось недобре, незворотне, і подзвонила матері. В
слухавці почула кілька слів: «Доню, приїжджай, батько дуже хоче тебе побачити».
Хоч Христина і пообіцяла матері, що приїде, проте вирішила що допрацює ще два дні, а на вихідних поїде до батьків в село, адже вона
не була вже там майже рік – все робота, та й робота.
Весь день думки про батька не покидали її. З ним в Христини склалися непрості відносини. У батька був складний характер. Він був
проти того, щоб Христина виходила заміж за Володимира.
А десять років тому, батько раптом приперся до доньки з зятем налагоджувати відносини. Але Христина тоді зустріла його непривітно,
навіть жодного разу не посміхнулася, а на наступний ранок вручила квиток на зворотний потяг. Сказала: «Повертайся до себе. У нас
тут і так тісно». Правда, подарувала стільниковий телефон, мовляв, дзвони, якщо що.
Та останнім часом батько щось зовсім здав. Уже й не телефонував, сили не було. Щось підказувало жінці:
– Треба їхати. Батько є батько.
Вона подзвонила на роботу, пояснила ситуацію, взяла за свій рахунок, на тиждень.
У поїзді було спекотно. Попереду ніч, а завтра вона буде вже в батьків.
Рідне село повіяло чимось заспокійливим. В задушливому місті вона вже й забула, як пахне свіже повітря. Та чим ближче підходила
Христина до рідної хати, тим сильніше їй хотілося якомога швидше обняти маму, і батька, нехай у неї з ним не завжди і було
взаєморозуміння. Її переповнювало передчуття чогось незворотного.
Мама зустріла Христину у дворі. З виразу її обличчя донька зрозуміла, що запізнилася.
Христина обійняла маму, безперестанно шепочучи їй «Пробач, що не встигла. Що мене не було поруч з тобою».
У руках мами був білий конверт, вона простягнула його доньці. Вони довго стояли на подвір’ї, перед очима Христини промайнуло все її
життя.
Конверт Христина відкрила через три дні, як і просив батько. На конверті великими літерами було виведено: «Христині Вікторівні, моїй
доньці». Вона дістала зсередини листок, вирваний зі шкільного зошита, і почала читати:
«Христинко, моя дорога донечко! Можливо, я був не найкращим батьком. Я не дав тобі усього того, чого ти так хотіла, і на що ти
заслуговувала. Не тримай образи за це на мене. Але, можеш не сумніватися, я ніколи не переставав тебе любити. Я дуже пишаюся
ukrainians.today.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
