Кіборг із Ковеля: «Між нами і цивільними - прірва»
Слова Віталія Пясецького, ковельчанина, кіборга, десантника 81-ї десантно-штурмової бригади публікує Волинська правда. Текст наводимо без змін.
Вона молода,симпатична, явно не дурепа. Займається собою та навчає інших фітнесу. Але вона полюбляє перепости зі сторінок московських попів, на яких, крім неоднозначних постів, – жалоба за «убієнними воїнами», а насправді – сєпарами.
Хороша компанія. Полюбляють екстрим. Походи в Карпати. Купа знайомих, навіть з сусідньої Білорусі. Правда, з білорусом так люб’язно спілкуються виключно російською. А коли він намагається «вкинути» в розмову якісь передбачення, якогось пророка про Майдан і війну, яку «заварили» американці, вони мовчать. Просто ковтають…
Він друг, з яким весело поговорити… Було. Побухати… Було. Коли ти в дитячій наївності, трішки неадекватний від того, що вижив там, де інші загинули. І ти намагаєшся щось йому розповісти. А він в зручний момент переводить мову на інше. І ти розумієш: йому – не цікаво. Наголос на слові «зовсім». Абсолютно.
Він спортсмен. Людина, яку ти поважаєш. Поважав. Приїхавши у відпустку і повертаючись з дітьми з прогулянки, в розмові чуєш: «Так ти там за «дєньги Пороха воюєш, а не за Україну».
Він прикольний пацан. Любить «побухать», «погулять», дівчат і музику. Але від нього ти чуєш: «А мені пох…й, хто тут буде. Сєпари чи Росія. Взагалі не гребе».
Він друг сім’ї. Поки ти був в АТО, у нього з’явилась друга машина. В нього все в шоколаді. Поки ти мерз, недосипав, недоїдав, він знайомим розповідав, що ти придурок, що в тебе мізків немає. У тебе ж сім’я. В тебе діти. А ти на війну пішов.
І найцікавіше. Коли ти починаєш комусь робити зауваження, хочеш достукатись. Альо! Люди! Це не нормально! Так не повинно бути. Там війна! Там пацани гинуть! Ви що хочете, щоб вони сюди прийшли? Від тебе можуть відмахнутись. Можуть послати. Можуть перевести тему на інше. Можуть звинуватити, що не даєш людям спокійно насолодитись життям, що в тобі надто багато негативу. Розслабся чувак. Не треба нам чути про твоїх загиблих пацанів. Ми їх туди не посилали.
І тоді ти розумієш. Яка реабілітація? Яка в жопу адаптація? До кого? До чого і кому вона потрібна?
Прірва. Між нами і цивільними, які (підкреслю) відмежувались від цієї війни, прірва. Довжиною у моє життя – точно. І ніякі реабілітації ніяких містків не наведуть. Головне – не повбивати одне-одного.
